2. Пристань .

-  Хай, ясновельможний пан магік, не зволить сердитися. Не з моєї то волі! — руки стражника побіліли, стискаючи спис, а сам він тремтів, мов осиковий лист. — Не велено пускати. Наказ бургомістра.   

   «Ясновельможний пан» у затертому, колись чорному, а тепер кольору брудного портового багна плащі й у зальопаних, старих, підбитих чоботях не проявив жодної тіні збурення чи шаноби:

- Зви бургомістра… Скажи, що не буде довго чекати… Згубив терпіння своє в Сірих Болотах…

- Вже біжу, пане… — вартовий злякано кивнув і затупотів важкими чоботями вгору по сходнях, сердешно хрестячись; не показово, не про людське око, а так, як людина перед боєвиськом лютим чи на смертній сповіді…

     Шарам ще раз глянув на портову пристань. Тиждень тому — гамірна, забита ущент людьми: биндюжниками, що з вантажами сновигали туди-сюди, поважними купцями, які затято торгувалися, продавцями їдла, риби та дрібного краму, матросами й гулящими дівками, — тепер стояла порожня-порожнісінька, як церква в будень. Лише вітер ганяв туди-сюди клапті туману, куряви та сміття. Ні тобі крикливих мартинів, ні гарикливої свари приблудних псів за кинуту кістку — хіба де самотньо скрипнуть напівпрочинені двері якого портового складу… І навіть зеленкувато-каламутні хвилі набігали на причал, з якимось ліниво-сонним хлюпанням…

   З півтора десятка кораблів біля пірсу залишилася лише одна бригантина — «Святий Захарій» з самоврядного купецького міста Сатора.

— З дороги, обірванцю! Пані, проходьте…

   Шарам відступив убік. Статний білявий лицар у сірих обладунках допоміг зістрибнути з коня гожій пані в дорогих шатах і, подавши їй руку, підвів до трапу:

— Графине, тримайтеся… Обережно на сходах… — крикнув матросам: — Гей, ледацюги!  Підтримайте пані Гаррієту,.. Щоб вас чорти взяли!!!  Вибачте, пані…

Графиня, зверхньо глянула на «обірванця», обдарувала лицаря чарівною вдячною посмішкою й легко вибігла по трапу.

- Дякую, бароне!

- Пані Гаррієтто, дозвольте… — якраз нагодився бургомістр. — Маємо за честь бачити вас тут, — подавши руку, допоміг їй вийти на палубу, улесливо розшаркуючись. Але, побачивши мага, змінився в лиці.
— Пане Шарам… — мовив він, запинаючись, — вартовий сказав… що у вас є питання до моєї скромної персони?
— Ваша варта перепинила мені шлях, а я перед тим, як діяти, завжди волію прояснити обставини до кінця.
— У зв’язку з чорним відьомством, що завдало шкоди граду, міська рада заказала чарувати в його межах. А відьмаків та магів повеліла спиняти на вхідній брамі… — пробелькотів перелякано бургомістр. — Таке рішення ради, нічого вдіяти не можу…

-  Це якої міської ради? — незворушно, ледь посміхаючись, запитав Шарам. — Тієї, що в Ратуші? Бо, коли я півсклянки назад проходив повз неї, то там хазяйнували з півдесятка мертв’яків і один : чи то упир , чи то ваш заступник… Не розібрав здалеча… Але по розміру черева дуже схожий…

Бургомістр злякано кинув перстами на чоло, а потім на живіт — хрестячись.

-  Помилуй, Спасителю, нас грішних.

-  Раз рада заказ видала, — то , згідно уставів вільних міст, маю право заперечення подати. Тут візьмете чи в Ратушу підемо? — Шарам намагався видаватися серйозним, з усіх сил приховуючи усмішку.

- Пан магік, зволить жартувати. — Не на жарт перелякався бургомістр. — Самі бачите. Немає вже ради. Мо у живих тільки я  й залишився...

- Ну а раз ради немає, скарги подати нікому, то й закази її недійсні. — спокійно підсумував чорномаг.

Протягом короткої розмови лицар, що стояв поруч вслухався , червоніючи від люті.

— То ти, мерзенний некромант! — Недовго думаючи, барон схопився за руків’я меча.

    Шарам мимохідь кинув погляд на клинок лицаря і рушив угору сходнями… Меч, що наполовину вже вийшов із ножен, укрився чорно-бурими плямами іржі та старіння, заскреготів і застряг. Здивований лицар смикнув сильніше — і ефес розсипався в його руках чорним порохом, а коштовний камінь, що випав з навершшя, дзенькнув об камінь і покотився причалом.

  Шарам зійшов на палубу. Бургомістр із вартою позадкували...
   

   Барон вилаявся й, з явним наміром догнати Шарама, заніс ногу над сходами. Погляд мага і цього разу випередив його лиш на мить — залізний чобіт лицаря втоптав першу дерев’яну сходину трапу в трухлявий порох. Барон ледь стримав рівновагу, щоб не полетіти в зеленкувато-сіру воду услід за зігнилим у мить містком.

— Чи пан війт має якісь заперечення? — тихо перепитав Шарам, повертаючись до сполотнілого бургомістра. — Чи може, хоче, щоб я пригадав, про що ми з ним розмовляли тиждень тому в його Ратуші?

  Маг не звертав жодної уваги на лайку розгніваного лицаря на березі, деякі ,особливо цікаві, виверти якої були б у новину навіть самим затятим портовим халамидникам.

— Пане Шарам, то непорозуміння… Діло минуле… Та нічого не можу зробити. Мандат маю тільки на березі правувати. Тут, на кораблі, діють закони купецького вільного міста Сатора. Капітан — головний, а він сказав нікого не пускати без його призволення. Ми лише в помочі стражу несемо у цей недобрий час.

— Хто тут чинить бучу на моєму кораблі? Вмить полетить за борт! — за спиною пролунав дебелий бас.

— Хоч ти сам король чи магістр Ордену. Місць немає.

З каюти вийшов здоровенний бородатий капітан із кількома дужими матросами.

Шарам обернувся:

 — Місце моє на цьому кораблі минулої седмиці золотом сплачене за подвійною ціною і скріплене Непорушною Обітницею, — глухо промовив він. — Чи капітан хоче відмовитися від Слова свого? Зневажити Обітницю — і накликати лихо на себе та сім наступних поколінь?

   Запала тиша. Кожен моряк знав: зневажити Непорушну Обітницю — то можна й парус не піднімати… Краще зразу на скелю — так швидше врятуєшся, ніж вийти в море зі зламаним словом.

— Звиняйте, пане Шарам. Не впізнав вас. Думав: згинули ви в тих драговинах… — нарешті озвався капітан. — Слово моє кріпке. Ми, моряки вільного міста Сатора, домовленостей дотримуємося.