Хто ти?

Аж раптом Оленка відчула на своїх колінах щось досить важкеньке, але ніжне й тремтливе. Воно горнулося до тепла маленької дівчинки, впираючись в мордочкою в її живіт. Серденько в малих грудях завмерло. Долонька розтиснулася і дрібні пальчики доторкнулися до волого носа. Оленка подумала, що це собаченя та, затамувавши подих, повела далі. Шерсть на продовгуватій мордочці була жорсткою та короткою, але надзвичайно приємною на дотик. Істота розмірено дихала та довірливо тулилася до дитячої долоні.  

Оленка наважилася розплющити очі та зойкнула. В себе на колінах вона побачила голову крихітного оленяти, яке зацікавлено розглядало її величезними чорними очима та кумедно смикало в різні сторони непропорційно великими вухами.

- Звідки ти, друже? Ти загубився? – дівчинка все сміливіше гладила оленя поміж вух, по шиї та тільцю й лише дивувалася, як могла не почути його кроків. Вона виправдовувала це тим, що надто голосно плакала, от й не помітила, як підкралося це лісове звірятко.

Лісове. Оленка раптом забрала руку й відсахнулася. Матінка ж бо багато раз розповідала: не варто й пальцем зачіпати лісових дітлахів, бо тоді ми ризикуємо залишити на них свій запах. А що як його мати-олениця не впізнає та й залишить на корм ведмедям і вовкам?

- Не бійся, моя матінка сама природа. Вона мене точно не забуде, - тихо пролунав голос у голові дівчинки. Оленка озирнулася, та не знайшла нікого, хто міг би до неї говорити. Здивовано опустила погляд вниз і побачила, що оленя детально її розглядає.

- Так, це я. – Знову промовив голос. – Хочеш, я тобі покажу, де мешкаю?

Не дочекавшись відповіді, оленя незграбно встало і пішло по стежці, яка веде в сторону лісу. Лише на мить дівчинка засумнівалася, згадавши, що не попередила батьків про прогулянку. Але ж це шанс, який не можна змарнувати! Тому Оленка швидко скочила на ноги та почимчикувала за новим другом.

А ліс в цей день був на диво мальовничим. Сонце м’якими променями проникало крізь густі крони дерев, освічуючи стежку, по якій йшли дівчинка та звірятко, що розмовляє. Все довкола шелестіло, розмовляло, шепотіло, щебетало, веселилося. Гілки перепліталися одне з одним, будуючи для білок справжнє місто з своїми дорогами та будинками. Птахи сиділи ще вище, перегукуючись про власні справи.

А он там з кущів вибігла зайчиха з цілою ордою маленьких зайченят. Оленці здалося, що та виставила своїх діток в ряд і, немов в школі, повела їх колоною до нірки. З іншої сторони стежки, розхитуючи в сторони клени, вийшов старезний ведмідь. Дівчинка відчувала, що мала б злякатися, але чомусь зовсім не відчувала страху. Навпаки, десь всередині неї зародилося відчуття: це її справжній дім. Місце, де предки черпали силу. Місце, де вирує справжнє, не спаплюжене людським існування життя.

Оленка не злякалася і тоді, коли перед нею вискочила незвичайної краси червонокнижна рись й з шаленою швидкістю побігла далі. Але як Оленя зупинилося і обернулося, вона раптом відчула тривогу.

- Я хочу познайомити тебе з своєю матінкою. Але перш ніж прийняти тебе в наші ряди, ти мусиш пройти випробування. Будь сміливою та відвертою. Тільки тоді ти зможеш повернутися додому й пам’ятати мене.

- Я готова, - сміливо промовила дівчинка і рушила стежкою далі в непроглядні хащі.

Спершу раптово з’явився холод, вдарила тиша. Сонячні промені зникли, немовби злякавшись того, що очікує їх далі. Дорога ледь-ледь просвітлювалася світлом, яке йшло від оленяти та люмінесцентними мохами, які рясно росли довкола. То тут, то там вигулькували людські фігури, які на будь-яку іншу дитину наводили б жах. Та Оленка бачила – вони не несуть їй загрози, а навпаки, сором’язливо гиготять, споглядаючи на небачену досі дивовижу.

З часом одна істота навіть наважилася підійти. Вона виявилася дещо старшою за Оленку дівчинкою. Розплетена коса сягала їй аж до п’яток, закриваючи худеньке тіло в довгій білій сорочині.  Вона перебирала в руках червоне намисто і, як налякане звірятко, слідкувала за кожним рухом прибулиці.

- Гей, - помахала рукою Оленка, - як тебе звуть?

Але дівчинка не відповіла. Лише зірвалася з місця та побігла геть, подалі від лісової стежки.

Дорога тривала довго. Надто довго для ніг маленької дитини. Раптом Оленку охопила млість і вона присіла на камінь.

- Я вже не можу, - промовила вона, тручи очі маленькими долоньками, - можливо трішки відпочинимо?  

Не дочекавшись відповіді оленяти, дівчинка відчула, що провалюється в глибокий сон.