Зневіра

Тим часом Оленка продовжувала свої пошуки. Вона все ще хотіла зустріти хоч когось: Потерча, Лісовика, Русалку, Мавку, Нявку, Бабая чи Домовика. Дівчинці неважливо було якого саме духа вона побачить – доброго чи лихого, адже та вважала, що всі вони будуть з нею ласкавими. Як інакше можна поводитися з маленькими допитливими дітьми, які бажають провести справжнє дослідження невідомого для себе світу? Але пошуки чарівного Оленя стали для неї ідеєю фікс, нав’язливим бажанням, важливою мрією, яка просто мусила збутися, незважаючи ні на що.

Однак, все було не так просто. Оленка витратила майже все літо на мандрівки, ритуали та книги, але так і не змогла нікого зустріти. В крихітну голівку почали закрадатися думки, що серце її не таке вже й чисте. Гірше того, воно не стане таким, скільки б вона не старалася. Адже добро це щось, що живе всередині тебе, а не просто раптом з’являється тоді, коли тобі це потрібно. І роблячи його з конкретною ціллю, хай навіть для того, щоб побачити чарівного Оленя, легко зробити добрі наміри поганими. Так зовсім не по-дитячому думала п’ятирічна дівчинка того дня.  

Нестримне щастя від споглядання веселки, подувів вітерця, лоскоту трави раптом змінилося величезними сумом. Вона почала згадувати про те, що скоро наближається її шостий день народження: час, коли кожна пристойна людина дорослішає та йде до школи, забуваючи про дитячі дурощі. Принаймні, так казали Оленці деякі дорослі, які чули про її захоплення. Якщо матінка з батьком ставилися до пошуків дівчинки як до дитячих ігор, які цілком практично розвивають любов до природи і, можливо, колись в майбутньому зроблять з неї вченого, то бабуня дуже сильно боялася за «нормальність» такої поведінки. З того часу як Оленка захопилася чарівним Оленем після спілкування з мольфаркою, вона вважала, що дівчинку зачарували і всіляко намагалася навести її на праведний шлях.

- Їй потрібно повністю покинути нереальні мрії та готуватися до шкільного життя, - ці слова бабуня повторювала мамі і татові настільки часто, що вони навчилися майстерно уникати будь-яких розмов на цю тему. А Оленка, хоч зазвичай і не засмучувалася надто сильно, щиро намагалася збагнути причину такої поведінки.

- Мамо, а чому бабуня так себе поводить? – спитала одного разу дівчинка перед сном. Вона помітила як очі неньки посіріли, а на губах з’явилася сумна посмішка.

Тепла суха долоня доторкнулася до дитячого чола, а ніжний голос промовив:

- Вона дуже тебе любить, крихітко моя. Але просто не може змиритися з твоєю допитливістю. Насправді твоя бабуня сильно боїться. Боїться, що ти потрапиш в неприємності. Що не зможеш дати собі ради в складних ситуаціях. Що світ зламає тебе, як колись зламало її. Вона була вихована в інші роки, коли не було часу на любов. Тому зараз ми маємо показати, що ж воно таке. Але це не означає, що тобі потрібно забувати про свої мрії. Добре?

Тоді дівчинка кивнула і заснула. Але сьогодні бабусині слова знову і знову зринали в голові. І настільки гірко стало Оленці, що вона заплакала. Так сильно, як тільки може плакати зневірена дитина, яка скоро стане дорослою та забуде про існування всіх чарівних істот на землі, віддавши всю себе на виконання домашнього завдання. Сльози котилися по щоках маленької дівчинки, падали на стиснуті в кулаки долоньки, на яких й розчинялися, стаючи незримими капельками солі.