Розділ 32. Іскри повсюди

Емілія

Як завжди знявши перед сном свої лінзи, які вже ніби приросли до мене, я лягла на широкому та м’якому ліжку в напівтемній кімнаті з прозорими стінами та обдумувала те, що відбулося за останні дні. Відійшовши від адреналінового шоку, я почала потроху оговтуватися і від загальної картинки мені ставало лячно. В голові не вкладалися події сьогоднішнього дня, а від ймовірних втрат було моторошно. Та, дякувати Богу, все закінчилося добре для нас. Навіть тоді, коли надія вже була втрачена, ми змогли вийти переможцями у запеклому бою.

Я згадувала емоційні сплески Юлі про те, як вона проклинала той день, коли ми зустріли Капкана, та вислухала цілий перелік побажань йому та його босу з охоронцями, де вона в усіх фарбар зичила їм, аби у них: відсохло, відпало, пропало, скисло, тріснуло і багато чого в цьому роді.

У кінцевому випадку подруга зрозуміла, що найкраще, що вона зробила за останній час, — це купила путівку і що обов’язково нею скористається та відпочине від душі, реабілітуючи організм та психіку від того стресу, який отримала за сьогодні. Вже завтра ми пообіцяли провести Юлю в аеропорт та прослідкувати, щоб вона безперешкодно потрапила на свій рейс.

Крадькома згадала про маму і була дуже щаслива, що ми встигли відправити неньку, перш ніж Гира нас знайшов. Краще нехай вона буде подалі від усього цього та вірить у казку і щасливий випадок.

Двері ванної кімнати відчинилися, впускаючи струмінь світла у кімнату та привертаючи увагу на того, хто виходив з неї.

Даніель вийшов, напів роздягнений з голим торсом та в тоненьких штанах, що були піжамними. Навіть в тому світлі його гематоми вимальовували страшні сюжети пережитого, залишивши пекучі відбитки від пластин дефібрилятора, на які він майже не звертав уваги, але від яких жахалася я.

Що сказати?

Як говорив сам Даніель мені раніше — це все дурня. До подібного він звик, тим паче вони зійдуть зовсім скоро, та мені було незвично.

Хлопець спокійно сів на краєчок ліжка та ніби думав про щось своє, а згодом просто перехилився та розпластався на його лівому краю, закинувши руки за голову.

Мої очі розширилися від здивування, а дихання збилося, точніше сказати, я просто перестала дихати, бо подумала, що він згодом спуститься на диван, як і минулого разу. Але цього разу Даніель вирішив інакше, навіть не запитуючи, а я і не пискнула, бо боялася поворухнутися.

Ну, що ж… Так — значить так. Ліжко велике, і місця вистачить нам обом, та і за останні дні ми вже якось стали ближчі одне одному, тож я просто промовчала, приймаючи такий варіант як правильний і видихнула.

- Іди до мене, - перервав тишу хлопець своїм найтеплішим тембром та поплескав долонею поруч біля себе, вказуючи на місце наступної моєї дислокації. - Досить нам в “Котики й мишки” гратися. - Продовжив далі. - Не з’їм тебе, хоч і дуже хочу.

Відчула шостим чуттям, як він зараз усміхнувся.

Останні слова ввели в ступор. Я почервоніла від ніяковості та розцвіла як троянда одночасно, але подалася до оголеного торсу красунчика й акуратно лягла поруч, аби не зачепити тих частин тіла, які були найбільше понівечені. Мені зараз як ніколи хотілося теплих обіймів, які б заспокоїли, тож я не стала собі в цьому відмовляти і припала до нього, акуратно поклавши свою долоню йому на груди.

- Думаєш, я слабачка? - Перервала декілька хвилин тиші, яка ніби накривала повністю.

- Що? - Вирвала хлопця з його думок.

- Можливо, мені треба було дати йому зірватися? - Спитала непевно, згадуючи тяжкі моменти.

Даніель видихнув. Так він робив завжди, коли підбирав потрібні слова. Здається, я потроху до нього звикаю і навіть вивчаю його. Але найцікавіше те, що мені це подобається.

- Звичайно, я б на твоєму місці не був такий добрий, але ти — не я. І як би мені не хотілося цього визнавати, скільки б я на тебе не гарчав з цього приводу, та ти, Еміліє, ще той супергерой, а супергерої — не лінчувателі, - відчувала, що саме цих слів мені сьогодні бракувало, бо від них легше ставало. Як добре, що він у мене є. - Самосуд — це не твоє, і я навіть радий цьому. А за Гиру ти не переживай, йому, до речі, найбільше з усіх дісталося.

- Правда? - Гмикнула та додала: - Це Юля постаралася.

- Невже? - Протягнув з долею гордості. - Вам, дівчата, треба свій клуб відкривати за інтересами. Знаю я ще одну таку майстриню по голові вгріти, губату з нарощеними віями. Ви всі — як одна, ну ніякого креативу.

- Зате дієво...

- Ну, тут не посперечаєшся. - Знаю, що зараз він усміхався. - Еміліє?

- А? - Запитала, а сама крадькома вдихала такий приємний чоловічий запах, який заспокоював та розбурхував почуття, які я старалася ховати подалі.

- Пообіцяй мені, що нікому не розкажеш про ту силу, яка всередині тебе.

Ці слова мене налякали. З чого б це його так турбувало дане питання?

- Чому? - Запитала тихо та з долею остороги.

Хлопець спочатку мовчав, але, напевно, прикинувши всі варіанти, промовив:

- Ти ж, мабуть, уже зрозуміла, що всередині тебе сидить зовсім не “Іскра”?

- А що? - Ось тут я злякалася і навіть рефлекторно підняла голову, напружившись.

- Не лякайся, - продовжив він, відчуваючи, як бринить моє тіло. - “Іскра” була лише початком для тебе. Зараз там “Чисте полум’я”.

- Це погано? - Його слова зовсім не заспокоїли мене.

- Це по-особливому. Я чув про таке від свого вчителя, та ніколи не бачив, бо це величезна рідкість серед таких, як я. Це велика сила та велика відповідальність, велика честь та ключ до влади. І ти повинна розуміти, що це велика спокуса для тих, хто хоче влади.

Ніби лавина снігу впала на вже забиту голову. На сьогодні і так було багато інформації, яку я не могла повністю переварити, а тепер ще й це.

- То що буде далі? - Моє тіло було напружене.

- А далі, - швидко перевів на іншу тему, - ми з тобою поцілуємося. - Даніель цілком серйозно видав це, як вирок, і точно очікував моєї реакції.