Розділ 31. Залишаючи погане за спиною

Емілія

Вони розірвали мою душу і вона вийшла назовні, покинула оболонку і з’єдналася зі світом, ставши частиною всього, що було поруч, розсікаючи простір та зупиняючи час. Я була не я. Чи, можливо, це була нова я? Та, що вже не боялася тієї "Іскри", але та, що прийняла її, щоб покарати винних у своєму пекельному болю. Я волала до неї, благала її підкоритися та допомогти мені, допомогти Даніелю та Юлі, і коли вона відповіла, я зрозуміла, що всередині мене сиділа аж ніяк не "Іскра", це було щось набагато більше, але воно вже не лякало.

Я чекала вибуху, того, що знесе все навколо, знищить мене та моїх недругів, та цього не сталось. Натомість прийшло повне з'єднання — і я стала одним цілим з енергією.

Моє тіло ніби розчинилося в просторі і було самим простором, не покидаючи фізичної оболонки. Атоми сполучалися, спілкувалися, взаємодіяли та підкорялися мені, як божеству. Енергія була в мені, як і я була енергією. Я відчувала все навколо, а все і всі стали частиною мене. Я відчувала фактуру, емоції і те, як надниркові залози виливають адреналін у кров моїх противників, як їхнє серце стискалося від страху під цим вибуховим коктейлем, а їхні нейрони зчитували інформацію через сітківку ока, споглядаючи цей колапс. Вони всі, як один, стояли, паралізовані від жаху, і їхній страх спонукав їх на необдумані вчинки.

Піді мною тряслася підлога і навіть стеля відривалася шматками, відлітаючи подалі. Я була епіцентром енергії, і ця енергія стала для мене щільним щитом, виросла у прогресії, закриваючи мене від дощу куль, що вже летіли в мою сторону доти, доки їхні магазини не стали порожніми.

Як би сказала моя подружка Юля, завзята кіноманка, на це дійство: "Матриця" відпочиває!". Може, вона і скаже це згодом, бо зараз дівчина з відвислою щелепою від шоку і здивування та в повному захваті споглядала те, як швидко мотузки на моїх зап’ястках тріснули, вивільняючи тіло з пастки.

Мої руки торкнулися підлоги і я, як дика, кішка вже готувалася до їхнього нападу. Я відчула, як пульсує матерія в моїх руках, і це мене п'янило. Люди навколо стали слабкі, крихкі та жалюгідні. І якщо раніше я боялася зробити боляче, то зараз жадала цього, як ніколи, бо вони змусили мене. І тільки-но декілька з охоронців рвонули у моєму напрямку — я відреагувала.

Можливо, раніше я б виплеснула весь запас енергії за один раз, відправляючи себе в енергетичне спустошення слідом, але не цього разу. Зараз я відчувала себе по-особливому, бо справді була особливою, як і говорив мені Даніель. І тепер, піднявшись із колін, оволодівши собою, я метала чоловіками в синіх костюмах, як тенісними м'ячиками Даніель напередодні, розкидаючи їх у різні боки, калічачи їхні тіла та відправляючи їхній розум у забуття. Один, другий, третій... Ніхто не міг сховатися від моєї помсти.

Коли всі охоронці були повністю нейтралізовані, мені навіть стало трохи легше дихати, бо як би там не було — залишився лише їхній начальник.

Спантеличений Анатолій стояв осторонь, не вірячи своїм очам та спопеляючи мене поглядом, а дарма. Його погляд ніяк не міг мені заподіяти шкоди, а от мій, можливо, і зміг би довести кров чоловіка до кипіння, аж настільки я відчувала ту силу всередині себе. Та я була не настільки кровожерлива. Мені і досі не хотілося брати участь у подібних розбірках. Однозначно, в інших умовах я б навіть не зробила того, що зробила зараз, але вже немає сенсу картати себе. Що зроблено — те зроблено.

Тепер господар пекельної гори розумів, про що говорив йому прикутий до штативу хлопець декілька хвилин тому. Анатолій обманював сам себе, не на того зробив ставку. Хоча помилявся не тільки він, і я помилялася. І лише Даніель з самого початку відчував щось, знав щось, натякав на те, що я відрізнялася від йому подібних.

То хто ж я?

- Хто ти? Що ти? - Запитав мене чоловік, коли серед усіх в кімнаті притомними залишилися я, він та Юля, яка, не вірячи в те, що відбувалося, лише кліпала очима та продовжувала дивитися виставу, чи як би вона сама сказала — дивилася прем’єру кінофільму на найкращих місцях в кінотеатрі.

- Ви самі мене до цього довели, підштовхнули своїми діями, - стояла навпроти Анатолія, переводячи дух та про всяк випадок генеруючи енергію у себе в руках. Я хотіла достукатися до його розуму, але все було марно. - Ми можемо просто піти, - продовжила я, - розійтися з миром... - Навіть не знаю, на який мир я очікувала, та все ж хотіла, аби це все закінчилося — як страшний сон.

Навіть не знаю, чому я так хотіла того миру, але десь на підсвідомому рівні знала, що цьому не бувати.

- Дурна дівка, - з оскалом дивився прямо на мене, глузуючи над моїми словами, ніби я верзла якусь ахінею. - Ти звідси вийдеш лише на ношах, - я так розуміла, що залякування своєї жертви було його основною фішкою.

Анатолій почав повільно переступати з ноги на ногу та, ніби в танці, вишукував мої слабкі місця. То вліво неквапливо, то вправо. І цей його пронизливий погляд немов заворожував, граючись.

- Ви не в тому становищі, аби бути таким впевненим у цьому, - хотіла поставити його на місце, але він ніяк не відреагував на мої слова.

- Це не має значення, - процідив спокійно голосом, що холодом обпікав зсередини. - Все швидко міняється, - просто заговорював зуби.

Не встигла я й оком моргнути, як Анатолій накинувся на мене в одному кидку, наче кобра, що кидається на свою жертву, пробиваючи шкіру своїми зубами та пускаючи отруту. Хоча ні. Більш підхоже описати його поведінку можна було в порівнянні з диким звіром, а точніше — з лютим вовком, що з тваринною силою хапає свою жертву за горло, відправляючи її на той світ.

Що Капкан, що він — були тваринами з одного осередку, й інстинкти у них були однакові. За останню декаду мене хапали за горлянку з тваринною силою вже вдруге, здавлювали шию настільки сильно, що я чула хруст у своїй голові, проте зараз я була втричі сильніша. Мені було важко сконцентруватися в умовах нестачі кисню і перше, що мені вдалося, — від напруги розкришити на дрібні уламки панорамне вікно за його спиною. Скло з тріском повалилося на підлогу з одного боку та дощем попадало по інший бік вікна, зрошуючи асфальт під будівлею.