Емілія
Розплющити очі було дуже важко, адже повіки немов важким тягарем тягнуло донизу.
Через гул в голові пробивався нестерпний біль, який хазяйнував по всьому тілу. Здається, що не було жодної клітинки в організмі, яка б не здригалася від больового сигналу, спазмуючи м'язи та натягуючи жили.
Мої руки були прив'язані мотузками над головою, шкіра на зап'ястях пекла, а самі зап'ястя викручувало, а ключиці та лопатки вивертало під вагою власного тіла. Ноги затекли, але бодай трохи відчувалися. Моя голова не хотіла підійматися, бовталася на шиї, як на нитці, зробивши декілька півобертів, а губи пересохли настільки, що майже потріскалися і пекли, немов були натерті сіллю.
За декілька секунд туман перед очима потроху почав розсіюватися, заганяючи серце у п'яти від побаченого. Взагалі все те, що відбувалося перед моїми очима, геть виходило за рамками нормальності, наче зі сторінок якоїсь книжки жахів з нами у головній ролі.
Розуміти те, що ти перебуваєш у нелюдських умовах, було не так страшно, як побачити побитого Даніеля, прив’язаного та обліпленого незрозумілими датчиками й дротами, біля якого стояв той клятий дефібрилятор, який я бачила раніше. Я переконувала себе, що це всього лиш марево, поганий сон, моя бурхлива фантазія, але від цього самообману легше не ставало і ситуація не змінювалася.
Усередині щось різко спалахнуло: з одного боку воно зігрівало, а з іншого — обпалювало. Даніель прийшов мені на допомогу, і я була як ніколи вдячна йому, але і зла на нього і на себе одночасно.
Скільки ще людей повинні були постраждати від моєї помилки?
Я ніколи собі не пробачу, якщо з Юлею та з ним щось станеться, а такий необдуманий вчинок з його боку, ось так увірватися в лігво до звіра, засукати рукава та пробивати собі дорогу грубою силою — тепер і його наражав на небезпеку. Хоча я знову обманюю сама себе. Небезпека — це коли ти необачно переходиш дорогу або сідаєш в човен, не вміючи плавати, а те, що витворив Даніель — це те саме, що підписати собі смертний вирок.
Знову ці двоякі відчуття. З цим хлопцем по-інакшому ніколи не буває.
- Прокинулися, голубки? - Господар пекельної гори перевів свою увагу на наші персони і його голос дзвоном пройшовся в голові.
Ні я, ні Даніель не відреагували на нього, хоча йому і так було байдуже на це.
Анатолій повернув крісло, що стояло біля письмового столу, та вальяжно присів, закидаючи ногу на ногу, дивлячись прямо перед собою убік шкіряного дивана.
Я повернула голову і побачила там Юлю, що переляканими очима дивилася на нас і не знала, що робити. В її очах виднілися розгубленість та жах, добре замасковані під маскою презирства. Так вона всім своїм єством показувала, що ненавидить цього чоловіка, і в цій ненависті вона й черпала свої сили, але ж я-то знала та відчувала, що насправді зараз коїлося всередині цієї тендітної, хоч і відважної дівчини. Зараз я її жаліла навіть більше, ніж себе, хоча вона була у трохи вигідніших умовах. Слава Богу, що з нею все було добре, і це мене вже радувало та давало надію на те, що все забудеться, як невдалий жарт.
Я відправила їй найспокійнішу посмішку, яку тільки могла видавити, та знову перевела свій погляд на Анатолія і зрозуміла, що попередній жест він зробив навмисне, аби дати усім нам відчути його владу та перевагу, а ще те, що саме він контролює ситуацію.
Як там говорять? Розділяй та володарюй.
Тиша в кімнаті знову різко перервалася, як і минулого разу:
- Перед тим як наробити дурниць, розкажу вам трохи про правила. - Чоловік із дводенною щетиною на обличчі повернувся до Даніеля та вже звертався до нього. - Ти підключений до апарата, що зчитує біоритми твого організму, аби заздалегідь попередити викиди тієї сили чи енергії, чи що там у вас...? - Кинув оком на обох. - І, якщо цей самий апарат почне реагувати на щось подібне — один із моїх хлопців буде пропускати розряд із дефібрилятора та перезавантажувати систему, виводячи ту силу з ладу.
Я слухала цього монстра і не могла повірити. Хіба таке взагалі можливо? Та перевіряти на практиці якось взагалі не хотілося.
- Нащо це все? Що вам від нас треба? - Не втрималася та вдерлася в цей монолог, і голос мій звучав ніби з того світу, такий же безжиттєвий та хриплий.
- Я хочу бути впевнений, що ви не викинете ніякого фокусу, а ти, - перевів свій пильний погляд на мене, який безсоромно заглядав у душу та перевертав її, - думаю, ти також обдумаєш свої дії наперед, бо твій дружок буде отримувати розряд кожен раз, як я чи мої хлопці відчують мінімальну загрозу з твого боку.
- Ти хворий, - процідив Даніель крізь зуби, вислухавши чоловіка докінця. Зараз він був такий же емоційно холодний, як і Анатолій, та це було не надовго.
- Я — цілеспрямований, - наче ні в чому не бувало парирував той.
- Продовжуй себе в цьому переконувати... - Хлопець смикнувся, опановуючи власне тіло. - Це нездорова манія аморальної та асоціальної людини. Звернися до лікаря, - озвучив свій висновок, ніби поставив невтішний діагноз. Хоча і без спеціалістів та їхніх діагнозів було видно його психічні порушення.
Монстр лише кивком дав одному з охоронців завдання, і той швидко підійшов до Даніеля та з усього дуру вдарив хлопця коліном попід ребра так, що той скривився та закашляв, жадібно ковтаючи повітря.
Мої легені наче забули як дихати, адже від того удару все збилося, бо здалося, ніби це мене щойно вдарили. Чомусь я гостро відчувала біль Даніеля навіть на відстані трьох метрів, немов була частиною його самого, чи, може, я собі придумала, але усе моє тіло тремтіло від напруги, болю та негативних емоцій.
Невже можна бути настільки бездушним?!
- Думаю, не треба більше нагадувати, що буде, якщо відповіді мені не сподобаються? Тож почнемо, - перепитав сущий диявол навіть не моргнувши і потер долоні в передчутті чогось бажаного.
Даніель мовчав і я була як німа, а всередині все моє єство горлопанило так сильно, що, здавалося, закладало вуха від того внутрішнього резонансу.
#3718 в Сучасна проза
#5266 в Фентезі
супергерой поруч, надприродні здібності, почуття емоції становлення героя
Відредаговано: 03.03.2021