Розділ 27. Відкриваючи рахунок

Даніель

Вона втекла від мене! Взяла ключі від моєї "ластівки" та на всіх парах рвонула у невідомому напрямку!

От зараза! А головне — ні слова, ні пів слова! Просто скористалася моментом, коли я був у будинку!

Перше, що спало на думку, подзвонити їй і повернути назад, та я зразу ж зрозумів, що туплю не по-дитячому, бо буквально двадцять хвилин тому сам розбив її телефон під емоціями. Здається, ця дівчина зараз своїм вчинком розізлила мене ще більше, додаючи ще один градієнт до вже зібраних сьогодні, а це — ще той “коктейль Молотова”.

Витрачати дарма час я не хотів, бо мені швидко треба було наздогнати втікачку, кожна хвилина була на рахунку, і вона поступово стікала. Добре, що шолом лежав на вході біля самих дверей і мені не довелося довго його шукати, адже я вирішив наздоганяти дівчину на мотоциклі, бо розумів, що в умовах забитого трафіку, враховуючи його маневреність, зможу швидко скоротити відстань між нами.

Надівши шолом, я швидко осідлав свого спортивного байка та, завівши його з півоберту, дав по газах так, що шини почали диміти, згоряючи від тертя об цементне покриття. Від цього я мало не втратив керування, бо байк трохи занесло, але за секунду вирівняв кермо і вирулив на дорогу, залишаючи за спиною відкритий ангар та сліди від шин.

Сьогодні настав той момент, коли я, як ніколи, взагалі не переживав за свій особистий парубоцький бункер і те, що залишаю його напризволяще, бо на фоні вибрику Емілії, це вже не було таким пріоритетним. Шкірою відчував щось неладне, хоч і не розумів, що сталося.

Благо, що на кожній моїй машині був трекер, за яким я міг відслідковувати свої тачки з телефона, тож я трохи сповільнив хід та зайшов у програму відстежування, і вже за хвилину слідкував за маячком. Нерозумно було мчати у невідомість, бо за Емілією вже й слід охолов, а зараз я отримав гарний шанс її наздогнати. Хоча, на моє здивування, маячок пересувався дуже швидко, і це зовсім не було схоже на дівчину, бо пам'яталося, як вона втискалася в крісло від переживання, коли я перевищував швидкість.

Аби ви тільки розуміли, як я злився і думав про те, як тільки наздожену її, то відлупцюю непокірну по сідницях, та згодом почав задумуватися над тим, що ж спонукало мою Емілію до таких дій.

Чому вона нічого мені не сказала?!

Чому втекла?!

Десятки думок літали в повітрі та складалися в одну головоломку, від якої шкіра на тілі стискалася та кам'яніла, натягуючи м'язи. Я їхав і думав про те, що повинно було змусити її ні з того ні з сього, зірватися та поїхати у невідомому мені напрямку, і у мене напрошувався лише один, і то невтішний висновок: її знайшли через її подругу, бо я скинув останній дзвінок саме від неї.

Вже трохи знаючи Емілію, я розумів, що вона б не змогла кинути подругу, і мені б однозначно нічого не сказала, адже я б не відпустив її, прив'язав би до ліжка, закрив би у ванній, та що там гріха таїти — відключив би її транквілізатором, хоча й обіцяв собі більше не користуватися подібним.

Через десять хвилин трекер на екрані мого телефона показував, що машина зупинилася.

- Бодай його!! - Закричав я на все горло, розуміючи, що це була адреса офіса Анатолія Гири, яку я добре знав, бо буквально годину тому передивлялися інформацію у файлах.

Невже чортяка і правда дістався до Юлі та через неї вп’явся своїми пазурами в мою Емілію?

- А-а-а! - Прогорлопанив слідом і тепер зрозумів, чому себе так само вела Емілія, коли рвонула навулицю, бо у цій безвиході стримувати свої емоції зовсім не було сил.

- Йолоп! - Кричав сам на себе. - Пустоголовий йолоп!

Чому не звернув уваги на її реакцію?! Чому відпустив її навулицю?! А вона теж хороша! Нехай тільки попадеться мені під руку!

Ще кілька кілометрів — і я зупинив свого залізного коня прямо біля своєї машини, яка, напевно, вже давно пустувала без Емілії на стоянці прямо перед офісною будівлею. Заглушив мотор та, знявши шолом, підвів очі на скляну багатоповерхівку.

Серце калатало в грудях і я зрозумів, що у мене трясуться руки. У мене! Здорового чоловіка, який майже ніколи нічого не боявся! Так, це був страх, а точніше — повний жах у перемішку з люттю.

Я боявся за неї.

Емілія, мабуть, не здогадувалася, в царство якого звіра приїхала і не знала, що її тут очікує на його території, з його правилами, з його силою та владою.

Навіть не знаю, що я зараз хотів зробити більше: вбити дівчину за те, що зірвалася та без попередження рвонула у лігво до Диявола, чи врятувати безголову? Як би там не було, обидва варіанти передбачали зайти в будівлю та відшукати її.

Я завжди стримував свої емоції, аби не нашкодити простим людям, аби не розкрити себе та мені подібних, але зараз я був упевнений, що вони мені потрібні як ніколи, аби надати більшої енергії моїм силам. І зараз я не стримував себе, а навпаки — накручував, аби зустріти ворога в повну міць. Можливо, я був повним дурнем, давши дівчині можливість втекти від мене, та не настільки, аби не розуміти, що на мене тут чекає армія звіра, якою вберіг себе Гира.

Не треба робити з себе дурня — я знав, на що йду, і це буде запеклий бій!

Переступивши поріг будівлі, чесно скажу, я здивувався. Попередньо уявляв, що мене будуть зустрічати з десяток молодиків, озброєних до зубів, а натомість на мене чекав лише один охоронець, і то, напевне, не чекав узагалі, бо навіть не звернув на мене уваги.

- Вам куди? - Зупинив мене він і я зрозумів, що мене охоронець побачив через камери відеонагляду, а це було не дуже добре.

- Я до Анатолія Дмитровича, - відразу доповів, роздивляючись по боках у пошуках тих же камер.

Нарахував три з різних ракурсів та повернувся назад до охоронця, відправивши енергетичний розряд на екран його монітора. Картинка моментально зникла, через що сторож заметушився.

- Зачекайте хвилинку, - попросив чоловік і почав доповідати по рації: - хлопці, викличте техніків — картинка пропала, жодної не бачу. І подвойте протокол безпеки.