Розділ 26. Віч-на-віч

Емілія

На що вас може спонукати страх за небайдужу вам людину?

Відповідь не може бути простою.

Юля — не просто небайдужа мені, вона — сестра, якої в мене ніколи не було, вірна подруга, моя підтримка й опора. Вона та, хто неодноразово рятувала мене та виручала, дівчина, що зберігала мої секрети та любила мене наперекір усім моїм тарганам.

Одна думка про те, що вона зараз заручниця у невідомої мені людини, жахала мене. Жахала настільки, що я навіть боялася уявляти зараз, де вона і що з нею роблять, аби встояти на ногах, аби втримати себе в руках і при цьому тримати голову холодною.

Хіба це можливо?

Не знаю... Та я постараюся! Постараюся заради неї!

Я не знала, ким був мій співрозмовник, та вже за голосом зрозуміла, що це далеко не Капкан. Його тембр був просякнутий грубістю, владністю та арктичним холодом. Шкіра ще й досі відчувала на собі вплив його важкої енергетики та ніби тріщала під напругою. В голові відлунням гуділи його слова: "...вилетить до Шрі-Ланки через вікно без паску безпеки". Він не просто так підібрав подібні слова, і це була не просто гра.

З перших його слів я зрозуміла, що грати з цією людиною не можна, бо програю, так і не почавши, адже він не людина. В його словах відсутня людяність, там лише тваринні інстинкти, а з тваринами грати не можна — вони непередбачувані та жорстокі.

Хто ж він? Навіщо я йому потрібна? Чому саме я?

Всі ці запитання швидко відійшли на інший план, далеко від інстинкту самозбереження, натомість повністю заповнившись іншими.

Що мені треба робити, аби Даніель не здогадався нічого? Як мені покинути ангар без нього та виконати головну умову? Як дістатися до місця призначення? І багато інших...

Вони роїлися в голові та дзижчали там, провокуючи тіло до вимушених коливань з амплітудою, що постійно зростала. Цей мандраж майже не можна було сховати, заглибити кудись усередину та замаскувати, одягнувши маску невимушеності. Я нічого не придумала, крім як вийти за двері ангара та викричатися з усього дуру, аби бодай трохи спустити ту пару, що накопичилася всередині, аби зібрати думки докупи та скласти хоч щось подібне на план.

Я кричала, як не з себе, так, що душу вивертало зсередини, обпікаючи болем та відчуттям неспроможності. Я лупила ногою каміння, що було поруч, та іржаві деталі від того, що раніше було автомобілем. Їх тут валялося предостатньо, тож я змогла вдосталь розізлитися, уявляючи як летять голови моїх кривдників та тих, хто бодай пальцем доторкнувся до моєї подруги. Але я знала, що зовсім не вони у всьому винні.

Саме так. Із усіх емоцій, які я зараз відчувала, страх не був найбільшим. Зараз я злилася. Злилася сама на себе, адже у тому, що сталося, ніхто не винен, окрім мене. Я причина того, що Юля зараз у руках невідомого, і цей Капкан — все це ланцюжок, що тягнеться від моїх вчинків, необачності та безпечності, і я до цього призвела!

Викинувши пару назовні, я знову зайшла в ангар і цього разу з усієї сили старалася тримати маску невимушеності, аби ніяким чином не видати себе перед Даніелем. Знала, що мені буде надто важко, бо хлопець завжди був як ходячий детектор брехні, він завжди знав, що твориться у мене в голові, та я старалася. Дякувати Богу, Даніеля не було в ангарі. Хлопець сховався за стінами будинку, куди і я згодом попрямувала.

Аби ви тільки знали, як загорілися від щастя мої очі, коли я при вході на тумбі побачила ключі від “Лексуса” та пульт від ангара. Не треба було складати план — випадок підкинув рішення на перше з моїх запитань. Я без вагань загребла все в свої руки та, розвернувшись на сто вісімдесят градусів, рвонула до машини. Натиснула кнопку і за секунду ворота ангара почали підійматися, впускаючи світло та маленький промінь надії у позитивне вирішення ситуації. Сіла за кермо і, повернувши ключ запалювання, ввімкнула задню передачу та з шаленими обертами колес ракетою вилетіла за межі сталевого гіганта.

Я летіла як навіжена, втиснула педаль газу майже до основи, піднімаючи за собою куряву і тільки ненависний сигнал від того, що пасок безпеки був не пристебнутий, який пробивався крізь товщу моїх емоцій, повернув мене в реальність. Я не мала водійських прав, але це мене зараз і не хвилювало. Дякую Віталіку за те, що в свій час навчив мене їздити на його старенькій колимазі, тож сісти за кермо з автоматичною коробкою передач було зовсім не складно. Можливо, це мій мозок під адреналіном працював краще, ніж завжди, витісняючи та обрубуючи невпевненість і все, що заважало діяти швидко.

Я вбила адресу у навігатор та помчала у невідомість, прямуючи тією дорогою, якою він мене вів.

Не знаю скільки часу я провела в дорозі, але це й неважливо, бо він тягнувся для мене надто довго, а коли я опинилася за вказаною адресою, то покинула водійське місце і підняла очі на високу скляну будівлю. Я вдивлялася в панорамні вікна та розуміла, що десь там на мене чекає моя подруга, і зараз мені не було страшно.

Охорона при вході точно була попереджена про мене, бо тільки-но я переступила поріг масивних скляних дверей, вони швидко підійшли до мене та один з них проговорив:

- Анатолій Дмитрович давно чекає на Вас. Ідіть, будь ласка, за мною, я Вас проведу.

У відповідь я тільки кивнула та покрокувала за ним, як хороша дівчинка, що без зайвих емоцій смиренно йде на свою страту.

Ліфт зупинився на сімнадцятому поверсі. Його стулки легко роз'їхалися по сторонах, відкриваючи погляду велику приймальню зі стійкою реєстрації, за якою сиділа ефектна дівчина з нарощеними віями та наколотими губами. Вся її зовнішність говорила про неприродну, майстерно відкоректовану красу, та очі у неї були справжні та щирі, і в них я побачила безодню страху й жалості. Дівчина, нервово прикусивши губу, мовчки проводжала мене поглядом, і я шкірою відчула як вона, незнайома мені людина, боїться за мене. Від страху в її очах мені самій стало не по собі, бо, напевно, до цього я навіть не уявляла, що чекає мене там, за тими дверима. Тож я рефлекторно загальмувала і як вкопана стала перед невідомим.