Розділ 18. Відверта розмова

Емілія

Надворі була темна літня ніч, а ми, виїхавши на швидку автостраду, попрямували повз яскраві ліхтарі у вже відомому мені напрямку. Я вдивлялася у ніч та її спокій, згадуючи моменти сьогоднішнього вечора. Чесно кажучи, я була в шоці від того, як швидко мама згодилася на таку авантюру. Мені навіть не треба було її переконувати, адже з роботи вона їхала в повному розумінні того, що на неї чекає вдома. Бос її заздалегідь відпустив на відпочинок і попередив про подарунок, який на неї чекає від дітей. Все навколо склалося в головоломку, яку Даніель вирішив за декілька дзвінків майже без жодних зусиль.

Мама була приголомшена таким, але все-таки щаслива, і вже за декілька хвилин емоційно збирала валізу, часто охаючи та ахаючи від приємних переживань. Я дивилася на неї та навіть раділа цьому. Ніколи не бачила її такою сонячною та променистою, літаючу на крилах в передчутті чогось прекрасного, тож я подумки подякувала Даніелю за це, бо хоч одну з нас він робить щасливою. Я вже не вперше подумки йому дякувала, та чомусь ще не наважилася сказати це вголос.

Разом з маминою валізою ми збирали й мою, пояснивши їй, що на цей період ми поживемо разом та перевіримо наші стосунки в такому руслі. Вона, до речі, була цьому дуже рада і благословила мене, перехрестивши та відправивши з Богом. Ось так швидко я отримала її благословення. Й не дивно, вона ж то вважає, що віддає мене в руки янголу небесному, звідки ж їй знати, як все насправді.

- Чому Домінікана? - Запитала я в Даніеля, який, як завжди, мовчки керував машиною.

- Туди рейси рідко літають, і нам пощастило, що сьогодні був саме такий рейс.

- Як ти так швидко домовився з її босом? - Я й досі не могла скласти це в голові.

- Ну, скажімо так, - підбирав слова молодий чоловік, - у деяких колах у мене є зв’язки, які і допомогли швидко вирішити це питання. Це була маленька послуга, яка нічого не вартувала.

- Страшна ти людина, Даніелю, - прошепотіла втомлено на його слова, - з тобою лячно зв’язуватись.

В машині запала тиша, як у морзі.

- Що тебе так лякає в мені? - Через хвилину хлопець із цікавістю поглянув на мене, а потім знову перевів погляд на дорогу.

- Ти... - Відразу відповіла без роздумів. - Навіть не знаю, як примудрилася влипнути у все це…

- У тебе не було вибору... - Його слова пройшлися холодом по шкірі.

- Отож... - Прошепотіла та знову поринула у свої думки.

Я думала про те, коли це все насправді почалося. Коли моє життя пішло під укіс? Адже зовсім не тоді, коли я врятувала дівчаток чи разом з Юлею відбила у здоровила Таню. Зовсім не тоді... Моє життя змінилося навіть до того моменту, коли я померла від “Іскри” на пероні метрополітену, ще до того, як Даніель вставив голку в мою спину. Навіть якщо він не розповідає мені причини, я знаю, що моє життя змінилося ще до цього моменту. Я ще тоді нічого не знала, нічого не очікувала, але саме тоді хтось вирішив його змінити... І чомусь мені здається, що це був не Даніель.

Ми заїхали в ангар і він запалав від внутрішнього освітлення автоматичних ламп. Світло вдарило в очі та роздратувало сітківку ока, посилаючи не дуже приємні сигнали до мозку. За сьогоднішній день я надто втомилася і бажала лише спокою, а можливо, і чогось міцнішого, аби хоча б трохи розслабитися. Я підійшла до м’якого дивана й сіла на підлогу, обпершись спиною об нього. Зараз мені хотілося бути нижче трави та тихше води, аби піймати той бажаний спокій. Даніель немов відчув мої бажання та попрямував до бару. До моїх вух долітало дзвінке торохкотіння келихами, і саме цей звук нахабно пробуджував мене.

Через декілька хвилин Даніель подав келих з бурштиновою рідиною мені в руки та присів поряд, обпершись об диван зовсім поруч, так, що наші плечі стикалися. Можливо, раніше я б відсахнулася від нього, відповзла у протилежному напрямку, та зараз була надто стомлена.

- Тримай.

- Дякую. - Взяла келих. - Ти знаєш, що ти сколихнув мій світ та перевернув його повністю? - Проговорила спокійно та беземоційно, зовсім так, як завжди говорить Даніель. Все-таки біля нього і я змінююся.

- Знаю, - він відпив зі свого келиха і навіть не скривився.

- Нащо ти це зробив?

- Так вийшло.

У нього завжди все просто, але тепер я вже не так злюся, тому і сприйняла його слова більш-менш спокійно.

- Чомусь я тобі не вірю, - процідила крізь зуби, після того як ковтнула міцного, кривляючись від гіркоти та полум’я в роті.

Фе! Як таке взагалі можна пити?! Гидота! Після цього наш з Юлею качайгол здається просто компотом.

- Правильно робиш, - продовжив кароокий красунчик, явно потішаючись над моєю реакцією. - Є речі, які я не можу тобі розказати, бо вони залежать не від мене. Та знай, що я ніколи не хотів тобі зла...

- Правда? - Перепитала, аби ще раз упевнитись.

- Правда, - відповів хлопець, а легше мені не стало, бо, напевно, не повірила.

- Навчиш мене своєму фокусу з детектором брехні? - Запитала його, згадавши як майстерно він відпрацював його на мені.

- Нащо тобі? Думаєш, я зараз обманюю?

- Можливо. - Ще раз хильнула і цього разу наче розсмакувала бурштинове пійло, бо воно мені здалося вже не таким бридким. - Я просто хочу знати більше, мати більше можливостей. Думаєш, мене не злить, що на фоні тебе я повний нуль?

Відчула, як тепло пройшло крізь мене, посилаючи такі ж теплі сигнали у кінцівки рук та ніг, а згодом прийшло приємне розслаблення. Швидко ж діє ця штука.

- Як же ти помиляєшся... - Повернувся до мене Даніель, подивився глибоко в очі та подарував приємну усмішку. Він рідко таким буває, і я раділа зараз цьому моменту. - Все якраз навпаки, - теж хильнув, тим самим підтримуючи мене.

А я вже й не розуміла, про що він говорить, бо зачепилася за можливість розширити свої знання у володінні «Іскрою».

- То навчиш?

- Спробуймо, - поставив келих на підлогу неподалік від себе.