Розділ 17. В аеропорту

Емілія

- Це так незручно... - Лепетала мама та посміхалася у всі свої тридцять два, повиснувши на лівій руці Даніеля, який котив по аеропорту її багаж.

- Ніяких незручностей, - запевняв її хлопець, - це гарна можливість відпочити, тим паче з путівкою пофартило. Дуже гаряча та вигідна пропозиція. Нащо добру пропадати.

- Твоя правда... Я давно про таке мріяла.

- Бачиш, як добре складається, - вставила я свої п’ять копійок, швидко переставляючи ноги, аби відповідати їхній швидкості. - Мрії здійснюються.

- Ой, не знаю, - заголосила мама, ймовірно набиваючи собі ціну. В такі моменти вона завжди демонстративно закочувала очі доверху в очікуванні того, щоб її вмовляли. Прямо так, як зараз. - Це, напевно, так дорого…

- Навіть не думайте про це, - відповів Даніель, підвівши її майже до стійки реєстрації, де вже повним ходом йшла реєстрація на рейс до Домінікани.

Дуже добре, що ми встигли та вчасно приїхали в аеропорт, бо з усіма цими зборами мені здавалося, що квартиру ми покинемо лише під ранок. Хоча хочу помітити, що мама сьогодні справді збиралася як ніколи швидко.

- Точно? - Немов не вірячи взагалі тому, що сталося за останні години, перепитала все ще переполохана ненька.

Їй точно подобалося, що її вмовляють.

- Не переживай, - запевнила тепер і я її, - Даніель може собі дозволити такий подарунок.

- Ну не знаю, - знову повторилася вона. - Не думала, що на зарплату медпрацівника можна дозволити собі такі подарунки...

І я заклякла, наче прикусила язика. Очі побігли по залу, по пласких екранах, на яких висвітлювалась інформація про рейси, по туристах, що стояли в черзі очікуючи реєстрації, — нема значення куди, аби тільки не дивитися на неї. Я відчувала, що як тільки вона загляне в них, то точно щось запідозрить і влаштує прочуханку нам обом. І їй байдуже, скільки людей будуть споглядати її концерт. Що більше глядачів — то краще дасться їй роль.

- Я не працюю в лікарні, - Даніель побачив мої переполохані очі та, на мою думку, невдало прийшов на допомогу.

“О Господи! - заголосила я про себе. - Ні! Ні! Ні!”

Даремно він це сказав. Тепер на нього чекає, як мінімум, допит.

- В лікарні я був волонтером. Інколи роблю подібні акції.

Йой!

Що ж ти мелеш! Які акції?! Та чи волонтерів взагалі пускають до пацієнтів кров брати?!

Я відчувала, як волосся на мені стає дибки від абсурдності сказаного, і коли я вже очікувала краху, ненька мило до нього посміхнулася.

Купилася?! Повірила?!

 Вона і правда думає про нього тільки хороше, навіть під сумнів не ставить. Ну що ж, якщо вона хоче бути обманутою, то нехай. Зараз мені від цього тільки легше стало. Треба закінчувати цю авантюру. Можливо, не такий вже страшний той звір, якого ми собі понавигадували. Стільки всього сьогодні через себе пропустила, що стою як вичавлений лимон, навіть кривлюся від кислоти. Та одне тішить — з мамою проблем наче й немає.

Видихнула і швидко стабілізувала свій колір обличчя, який нещодавно заливався червоною фарбою. Таке відчуття, що сьогодні це мій природній колір. І день нині видався надто спекотним та сухим. Сама б не відмовилася кудись полетіти та відпочити десь на березі моря чи океану, попиваючи коктейлі та дивлячись на гарних підкачаних чоловіків. Хоча нащо далеко ходити? Даніель поряд і далеко летіти не треба, щоб його споглядати.

- А ким ти працюєш?

Ага! Допит все ж таки почався.

- Сам на себе. - Навіть не моргнувши відповів впевнений у собі Даніель. - Маю декілька власних фірм, які приносять гарний дохід. Тож можу дозволити собі подібні подарунки. Тим паче для Вас... І ще дещо, - далі й далі підлещував до неньки. - Я перевів на Ваш рахунок деяку суму, аби відпочинок став приємнішим.

От гад! То це ж треба так підмащувати!

А ця красуня стоїть, цвіте та пахне! Її лице засяяло в такій яскравій усмішці, що й мене засліпило. Здається, щойно вона полюбила його ще більше. Впевнена, що після такого захоплена та зачарована відкритими лестощами ненька від нього не відлипне ніколи. Явно в її очах цей ідеал став божеством. Недарма вона його описувала як янгола з тілом Спартака.

- А то я думаю, машина явно більше ніж наша квартира коштує? - Єхидно посміхнулася і, перевівши погляд на мене, задоволено кліпнула оком. - Бач, який молодець!

Даніель зволів промовчати. І добре. Навіть я йому не ставила подібних запитань, хоча часто розпирало від цікавості зсередини. Можливо, вже пора б навчитися ті запитання ставити, бо він для мене ще й досі як закрита книга. Одні таємниці.

- Ой, дітки! - Защебетала вона задоволено. - Дивлюся на вас — і серце радіє... То, може, самі полетіли б? Зробили б собі подорож для закоханих? Мілі б на користь пішло десь під сонцем відлежатися, дивись яка бліда — наче з хреста знята.

Щелепа в мене так і відпала.

Ох і мама! В яку гречку ти мене кидаєш?! На що підбиваєш?

- Наступного разу, - запевнив її Даніель, який подивився на годинник, а потім перевів погляд на мене. - Та й путівка лише на одну людину. Ми ж бо не полетіли б окремо одне від одного. Правда, кохана?

Підгріб мене до себе та обійняв збоку, поклавши руку на стегно. Небачена нахабність! Гад який! Мурахи так і побігли по моєму тілу, вистукуючи пасадобль. Так і хотілося відкинути його руку та ляснути по обличчю за подібне зухвальство. Впевнена, що користується ситуацією, ще й мені на зло, бо зараз я не можу зробити подібного. В моїх силах та не в моїх бажаннях було лише посміхнутися мило та усім своїм єством підтвердити його слова. Ще трохи — і я стану неперевершеною актрисою.

- Ой, Мілю, - процідила мама задоволено, склавши долоні разом від захвату, - який скарб тобі дістався, геть не те, що твій батько!

Натягнута посмішка поспіхом спала з мого лиця. Чути таке від неї було, як мінімум, дивно. Всі ті мої спроби бодай щось дізнатися про біологічного батька увінчувались провалом та маминим кепським настроєм, від якого отримували всі поспіль і по декілька днів. Здавалося, що в житті не було нічого такого, що б злило її більше ніж запитання про нього, а тут сама проговорилася. І за язик же ніхто не тягнув. Невже вискочило?