Розділ 11. У лігві лиходія

Емілія

Була його правда. Ми точно приїхали на екскурсію, адже тут дійсно було на що подивитися. Розміри ангара вражали, і я все ніяк не могла змиритися з тим фактом, що це все лише для однієї людини. Тут можна було розмістити, як мінімум, футбольну команду, виділивши кожному по декілька соток квадратів. Безсумнівно, наша з мамою квартира була звичайнісіньким сараєм на фоні цього закритого царства. Вибір його житла був очевидним. Даніель і раніше говорив, що треба бути подалі від людського ока, а що може бути краще для цього, як не власний ангар у промисловій зоні, далеко за містом, де просто так не буде бродити жодна душа. Це його окрема барлога, де хлопець може робити все, що заманеться, всередині ангара і не переживати бути викритим.

- То це і є лігво лиходія? - Запитала, коли ворота автоматично почали зачинятися за спиною. - Вражає...

Даніель неоднозначно подивився на мене, заглушив мотор сріблястої красуні та вийшов з неї, а я несміливо наслідувала його приклад.

- Нам треба трохи освіжитися, - спокійно сказав хлопець. - Ходімо в будинок.

І я покірно попленталася за ним.

Такий весь загадковий. Зайвого слова не скаже, якщо не спитають. Екскурсовод з нього ніякий. Довелося самій потроху пригальмовувати та роздивлятися все навколо у цьому будинку, а заглядатися тут дійсно було на що. Уявіть собі один величезний двоповерховий відкритий простір, який випереджав майбутнє своїм стилістичним напрямом у поєднанні металу, пластику та скла в простих геометричних фігурах з використанням переважно білих та сірих кольорів і їхніх відтінків. Це такий собі окремий світ майбутнього, тільки всередині величезної консервної бляшанки. Та і навіть цей факт взагалі не псував загальної картини. У моїй голові опис цього всього звучав як просто “Вау!”, і цим було все сказано.

Та цьому місцю явно бракувало однієї дуже важливої деталі — жіночої руки. Все було настільки круто і блідо одночасно, що кричало на всі боки про те, що в цих стінах живе холостяк, ще й, напевно, педантичний. Ну не може бути такого, щоб ось так усе було ідеально чисто! Навіть я часто кидаю шкарпетки під ліжко, не доносячи їх до пральної машини, або розкидаю всілякі дрібниці на всі відомі мені поверхні в квартирі, а потім забуваю про них. Відсутність подібного ненавмисного гармидеру змушувала почувати себе як у музеї, боячись ненароком доторкнутися до якогось експоната.

Я мовчки йшла за господарем своєрідного музею та старалася ні до чого не торкатися, поки ми не опинилися біля кухні, що так і виблискувала своєю чистотою. Якби моя мама побачила це, то я точно не змогла б відірвати її від неї, хіба що разом із мармуровою поверхнею, за яку я вже всілася, як за барну стійку.

Привітний господар швидко пройшов повз стійки до плити та поставив на неї чайник, а далі пішов до холодильника, який був напхом напханий всілякою їжею, дістав декілька пляшок води та нарізані лимони. Тут у нього точно можна “Армагедон” пережити. Без сумніву.

Даніель налив собі склянку води та кинув у неї декілька скибок лимона. Невже за здоровий спосіб життя? Випив.

- Канапки будеш? - Запитав далі, а я навіть здивувалася.

Який гостинний. Це ж треба!

- Ні, дякую, - відповіла вдячно, - мені б чайку.

За хвилину на столі переді мною з'явилася чашка з гарячим запашним чаєм. Опустилася до неї, вдихнула аромат та обімліла. Мій улюблений — з жасмином. Невже до гостей готувався? Ні. Не може бути. Це однозначно випадковість. Такий, як Даніель, і оком не кліпне, щоб переживати за подібні дрібниці.

- Я щойно зрозуміла, що взагалі про тебе нічого не знаю, - потяглася губами до ароматного напою, і як тільки торкнулася чашки, зрозуміла, що даремно так поспішила.

Чай був надто гарячий, і майже обпік мені губи. Довелося рефлекторно відтягти чашку та прошипіти, як зміюка, від неприємних відчуттів. Даніель відразу відреагував на ці звуки та втупився на те, як я притулила вказівний палець до губ. Завжди так робила, коли трохи обпікала губи, бо від приємної прохолоди пальця було значно легше.

- А ти запитувала? - Свердлив мене своїм поглядом.

- Ні, - сухо відповіла, і це була правда. Я жодного разу не поставила йому запитання, яке б стосувалося особисто його. - А якби запитала?

- А тобі цікаво? - Щось наче змінилося у його погляді.

- Цікаво, - відповіла я, зробивши якусь незрозумілу паузу і споглядаючи за господарем.

- Тоді запитуй.

Ага! Прямо-таки і дорвалася. Це так, наче тобі дали повну свободу дій, а в тебе не виходить. Ось так і в мене. Чи то від браку запитань, чи від великої їхньої кількості я запитала перше, що спало на думку, і відчула себе одразу великою дурепою:

- Скільки тобі років?

О Боже! Що за запитання?! Невже нічого іншого придумати не могла?

Він тільки усміхнувся і відповів:

- Двадцять дев’ять.

- Ти тут давно живеш? - Пішло наступне, не менш дурне запитання.

- Років п'ять.

- Сам? - Запитала далі, а потім уточнила, аби він не подумав зайвого: - Я на той випадок запитую, щоб ніхто не увірвався з твоїх родичів, поки ми тут з тобою чаюємо.

- Сам, - відповів ствердно, і його рот ще більше розтягнувся у посмішці.

Впевнена, що його неабияк забавляли мої дурні запитання.

- Розкажи мені, як ти отримав "Іскру", - попросила відкрити сторінку його життя і зрозуміла, що натрапила на щось хвилююче та особисте, бо як тільки він почув моє прохання, його настрій різко змінився.

Даніель видихнув. Було видно, як він подумки вагається, бути чи не бути відкриттю, та згодом, на моє переконання в тому, що я так і не отримаю бажаного, хлопець все-таки відповів:

- У нашій родині "Іскру" отримують у вісімнадцять, та до цього моменту нас довго тренують і готують стати її носієм. Роками ми вчимося контролювати свої емоції, а іноді й пригнічувати їх, аби пізніше було легше керувати новою силою, - тепер зрозуміло, чого він буває таким холодним та беземоційним. З самого дитинства його вчили бути таким. - Потім нас ще деякий час вчать контролювати та розвивати те, що ми отримали під час ініціації. Та, як я вже тобі говорив, не всі рекрути отримують силу "Іскри", є такі, які не виживають.