Розділ 10. Хто ти взагалі такий?

Емілія

Мами вже не було, і слава Богу, а то знову би дивилася на мене з-під лоба та давала настанови, як треба жити. Звичайно, мені довелося поставити її до відома, що відтепер ми з Даніелем будемо зустрічатися частіше, позаяк він переживає за мене. А ненька, як я й очікувала, засіяла як травневе сонце, додавши, що вона навіть не думала, що хлопець виявиться таким чуттєвим та буде так переживати за її доньку. Звісно, слідом полетіли моралі про те, що я з ним себе поводжу надто різко та хамовито, і що жоден чоловік, який себе поважає, таке терпіти довго не зможе, а я буду повною дурепою, якщо зіпсую стосунки з таким ідеалом. Зрештою, я поагакала, вдавши, що почула її.

Тож, як тільки за нею зачинилися двері, я одразу почала дихати на повні груди, та і це було недовго, адже за пів години в квартирі вже стояв Даніель. Вчора, коли він вийшов з моєї кімнати, я і не думала, що наша домовленість перейде в активну фазу вже на наступний день. Це було, як мінімум, нечесно, бо у свій час я йому дала кілька днів на те, щоб відлежатися.

- Ти вже зібралася? - Почав контролювати з порога.

А на що я сподівалася? Раніше більше злилася, а зараз вже наче й нормально сприймаю. Вони з мамою дуже схожі, тільки до неньки я адаптувалася за всі двадцять чотири роки, а з ним навіть не знаю скільки мені ще часу потрібно буде, аби бодай змиритися.

- Я навіть чаю не попила, - буркнула своє нерозважливе “фе”, як завжди незадоволено дивлячись на людину, яка вічно ламає мені кайф.

- Поп’ємо в дорозі. - У нього завжди було все просто.

- І куди ти повезеш мене цього разу?

- На екскурсію.

Екскурсія — то екскурсія. Випитувати у нього все одно не було ніякого сенсу. Забігла в кімнату, аби переодягтися у щось зручніше, мало чим та екскурсія закінчиться. Легенькі шорти та біла футболка — найкращий варіант у таку спеку. Гарно, зручно та зі смаком. Покрутилася перед дзеркалом і сама собі усміхнулася. Я й не помітила, коли у норму прийшла, навіть таким дрібницям почала радіти. Кинула оком на свою білу кепку, що слугувала мені останній час невід’ємним атрибутом маскування від нав’язливих очей, і передумала її надівати. Я собі вже і без неї подобаюся. Тим паче не хочеться м’яти волосся, яке нещодавно вирівняла та уклала, а от синці замалювати все ж доведеться, бо не хотілося виходити навулицю з синюшним “намистом” на шиї. Що я і зробила, тільки-но знайшла свій тональний крем.

Ого, які зміни у мене настали!

Зачинила квартиру та у супроводі Даніеля вийшла надвір. Під під’їздом на лавочці вже сиділи наші місцеві бабусі. Я вже й забула, що ранок — це їхня улюблена пора відвисати на цій локації, адже ще не зовсім спекотно і в цей період повз них проходить найбільша кількість жителів нашого під’їзду: хто в школу, хто на роботу, а хто куди, як ось я зараз. Тож ці “божі кульбабки” вже значний час відсиджувалися на своєрідній прохідній, відстежуючи та контролюючи потік новин, пліток та балачок. І, повірте мені, вони були в курсі всіх найгарячіших сенсацій.

- Доброго ранку, Лієчко, - привіталася баба Тоня, і цим самим зупинила мене та мого компаньйона на півдорозі.

Ба, яка добра?! Я у неї була наркоманкою, повією, алкоголічкою, непутящою дочкою, а сьогодні раз — і Лієчка! Хоча сама винна. Не треба було на днях їм вимахувати та посміхатися у всі тридцять два. Ось тобі і заслужила особливу увагу.

- Доброго ранку, - привіталася я і вже хотіла, було, піти далі, як баба Люба відпустила комплімент в мій бік в надії на більш змістовну розмову:

- Ти так добре виглядаєш.

- Правда. Так і світишся вся, - додала за нею баба Тоня.

Ох же ці язикаті Хвеськи! Не бійсь, рознюхують що цікавіше на нову сенсацію.

- Дякую. - Відповіла сухо.

- Познайомиш зі своїм хлопцем? - Зразу до діла перейшла баба Люба.

Он де собака заритий?! І ці туди ж!

- Даніель, - сказав мій попутник та протягнув бабцям руку, не чекаючи, поки я наважуся.

Ті одразу розцвіли, як троянди на сусідській клумбі. Що в ньому такого, що однією своєю присутністю він закохує усіх осіб жіночої статі, які тільки на нього подивляться? Таке відчуття, що лише в мене є щеплення від болячки під назвою Даніель. Правда, ще Юля поки що залишається на моєму боці, і то через те, що ще жодного разу його не бачила.

Промовка про вовка.

Телефон задзвонив, а на екрані висвітилося фото Шевченко, коли вона гуляє в парку, здається, це фото навіть робила я. Я помахала бабцям, спираючи на те, що зараз маю дуже важливу телефонну розмову, і попленталася далі, залишивши за спиною їхні пильні погляди та емоційні зітхання.

- Алло, - протягла слухавку до вуха, сідаючи в машину і сильно здивувавшись тому, що Даніель відчинив мені дверцята.

Він, мабуть, ніколи не перестане мене збивати з пантелику своєю поведінкою, яку зовсім не можна передбачити. Цікаво, що у нього там ще приховано в рукавах?

- Привіт, - почулося у слухавці, - ти вдома? Хочу з тобою поговорити на дуже-дуже важливу тему. - Коли вона так говорила, це означало, що тема однозначно буде торкатися особисто її.

- Ні, не вдома, - відповіла під звук мотора, що щойно завівся. - І навіть не знаю коли повернуся.

Це, до речі, була чиста правда.

- Ти з Даніелем? - Голос Юлі помітно змінився, я навіть відчула, як загоряються її безсоромні очі.

- Так, - відповіла знехотя, та кинула оком на предмет обговорення, який виводив машину на проїжджу частину і вдавав, що розмова його не стосується.

- Зрозуміло, - протягла подруга, - то тоді тобі точно не до мене.

- А ти щось хотіла? - Запитала, аби змінити тему нашої розмови.

- Так, - залепетала вона, наче чекала, поки я запитаю її про це, - я вже втомилася від усього і надумала купити путівку та полетіти на відпочинок. Можливо, в Туреччину чи в Єгипет, або, може, в Туніс чи в Емірати. Я ще не вирішила куди, та точно знаю, що треба летіти. Ці героїчні походи та вчинки явно не для мене. Полетиш зі мною?