Розділ 9. На наступний день

Емілія

Ще вчора я думала, що розбита повністю. Я обманювалась. Сьогодні мені було ще гірше. Напевно, під адреналіном вчорашні відчуття були трохи притуплені, бо сьогодні мені навіть дихати було важко. Кістки боліли, а шия спухла. На додачу до всього, ще й мама настрій зіпсувала зі своїми допитами, адже її дочка явилася вчора додому, побита і з синцями на шиї у вигляді чоловічої п’ятірні.

Звичайно, на мене рухнула лавина запитань, пов’язаних із Даніелем, чи, бува, не він мене так розфарбував, та я мовчала. Мовчала, як води в рота набрала, як тоді у літньому таборі, коли мене підстерегли дівчата, які змовилися між собою відлупцювати мене за те, що мене на дискотеці у щічку поцілував Тарас, який сильно подобався Олі — ватажку цієї дівчачої банди. Тоді вони вилетіли з-за кущів та юрбою накинулися на мене, зваливши на траву. В той день мені попало і в боки, і в голову, били всім, чим тільки могли бити дівчата. Я ще довго відчувала на собі сліди їхніх кулаків та носаків, як на кінцівках, так і на тулубі, добре хоч, що по лицю не били сильно. Тоді я не видала нікого, хоча всіх їх добре знала. Для себе в той день я винесла урок, що не варто дозволяти хлопцеві себе цілувати, якщо він подобається іншій дівчинці.

По квартирі шумно ходила моя мама, яка сьогодні не пішла на роботу. Вона зателефонувала своєму заступникові і попередила, що її до обіду не буде. Так вона робила тільки в крайніх випадках, а значить, ненька придумала щось грандіозне. Напевно, затисне мене у кутку доти, доки не зізнаюся їй у всьому. Та зась їй. Таке проходило зі мною, коли мені було п’ятнадцять. Благо, що вже не та вікова категорія, і я можу, як мінімум, звільнитися.

У двері постукали, і це віщувало набагато гірше, ніж просто мамині повчання. Ах, яка ж підступна! Викликала важку артилерію!

- Де вона? - Почувся в коридорі вже знайомий до бісиків голос.

- У ліжку, - відповіла мама, - лежить, стогне, але нічого не розповідає. - Доповіла йому ситуацію. - Можливо, тобі щось скаже?

- Подивимось, - відповів Даніель та приперся в кімнату, як завжди, без стуку та без “доброго ранку”.

На щастя, я була в піжамі і вже навіть не соромилася свого вигляду. Здавалося, що це майже ідеальне вбрання для наших ранкових зустрічей з Даніелем. Він мене такою бачив вже не вперше, може, навіть не тільки бачив. Мало що він там міг собі дозволити, коли я була у відключці? Один Бог знає, ну і він, звичайно, який точно нічого не скаже.

- Тебе ніхто сюди не кликав, - буркнула злісно, як тільки відчула перші кроки у кімнаті, навіть не дивлячись на хлопця.

Та він дивився. Підійшовши ближче до ліжка, заклякнув та оторопів. Чи то від мого нового образу, який майже кардинально змінив мій вигляд, чи то від припухлої шиї, на якій майоріли синці.

- Я кликала, - відповіла мама, гордовито підіймаючи носа та відстоюючи його позицію.

Звичайно, вона. Хто ще? Все ніяк не звикну, що вони грають за одну команду. Зрадниця.

Даніель безпардонно присів на край ліжка та потягнув своє лаписько до моєї шиї, аби якнайкраще роздивитися відмітки. Він відкинув убік пасмо волосся та важко видихнув, а я шоковано вдивлялася в його лице, бо, мабуть, уперше піймала там непритаманну йому емоцію злості та якогось переживання. Отакої. Я-то взагалі весь час думала, що він бездушна машина.

- Скажи, хто це зробив, і я відірву йому голову, - мовив так спокійно та впевнено, що по шкірі пробігся холодок.

Ага, тільки цього мені і бракувало. Нащо корчити героя, тим паче перед моєю матір'ю. А вона ще та! Стоїть у нього за спиною та розливається в єхидній посмішці. Так і читаю на її обличчі: “Не хотіла по-доброму. Тримай. Тепер з ним розбирайся”.

- Перечепилася... - Сказала перше, що спало на думку.

- Ага! - Викрикнула емоційно ненька. - І комусь на руку налетіла?! - Стояла в коронній для неї позі, тримаючи руки на боках.

- Не хочеш — не треба. - Холодно відповів Даніель. - Я сам дізнаюся.

Пригадується, останнього разу після подібних слів я, як шмат м'яса, літала по коридору. Аж страшно стало. Не за себе, а за того мамонта, якому я і так трохи пробила череп.

- Нам треба поговорити, - підсумував хлопець і, повернувшись до мами, запитально кивнув.

- Говоріть, - мама і не збиралася кудись іти, відстоюючи свою позицію.

- Наодиниці, - сказав Даніель та знову подивився на неньку.

Її обличчя вмить потемніло та задоволена усмішка кудись швидко пропала. Ага! Дарма він так зробив. Це мінус декілька очок для нього у ролі мого “коханця”. Навіть не знаю, що йому доведеться пізніше зробити, аби повернутися на попередній рівень.

Знаючи мою маму, він щойно зробив величезну помилку, відсторонивши її від цієї розмови, адже в цьому домі вона — цариця, яка повинна однозначно бути в курсі всіх справ. Хоча для мене це досить таки непогано, та й навіть весело споглядати, як команда мрії похитнулася.

Мама, зібравши всю гордість докупи, граціозно вийшла за двері, зачиняючи їх за собою. Та я точно знала, що такий театр вона ніколи не пропустить і буде тихо підслуховувати за дверима.

- Одягайся, - сказав одне єдине слово, продовжуючи дивитися на мене.

- З якого це дива я буду тебе слухати? - Заторохтіла і навіть не збиралася пальцями ворушити.

- Ну, тоді мені доведеться самому тебе вдягти, - сказав та рвонув до шафи, швидко її відчинив та почав перебирати вішаки з одягом, підбираючи щось за своїм незрозумілим смаком.

Я підірвалася моментально. І де ті сили взялися?! Поперла прямо на нього та вирвала сукню, яку він встиг витягти. Грати з мамою в майбутнього зятя — це одне, та порпатися в моїх речах — це вже занадто!

Ще б у білизні полазив! І хто взагалі виховував цього поганця?! Безпардонне та аморальне падло!

- Не лапай мої речі! - Гаркнула так, що аж слина від злості вилетіла.

- Бачу, тобі вже легше стало, а значить, ти зможеш і їх зібрати.