Розділ 8. Як почувають себе герої?

Емілія

З салону краси я йшла, сповнена найяскравіших та найпрекрасніших емоцій. Я була задоволена собою та своїм виглядом і свідомо та несвідомо дякувала своїй подрузі за те, що вона привела мене сюди. Ми домовилися з нею відсвяткувати сьогоднішній день за склянкою чогось ігристого, і вже попрямували до знайомого ресторанчика, минаючи архітектурні будівлі старої частини міста. Тут мені особливо подобалося, бо шлях нагадував класичні старовинні вулички Львова з маленькими затишними внутрішніми двориками. Крокуючи бруківкою повз один з таких дворів, ми почули дівочий стогін та плач, який лунав поблизу.

- Відпустіть мене! Відпустіть! - Плакала зовсім молода дівчина років шістнадцяти-сімнадцяти, одягнена в яскравий літній сарафан.

- Йди спокійно і не сіпайся! - Тягнув її за руку високий коренастий мужик з великим шрамом на обличчі, довжиною в гарну долоню, аж від скроні до самого підборіддя. Але навіть не цей шрам лякав оточуючих, а сам чолов’яга. Злісний, з грубими рисами обличчя, колючими, глибоко посадженими очима та тонкими як струна губами. Перенісся високого здорованя було деформоване від переломів. З першого погляду можна було здогадатися, що він був частим учасником кримінальних справ та боїв без правил, і навіть його дорогий діловий костюм відомого бренду не міг цього приховати.

- Ні! - Продовжувала білявка з блакитними очима, викручуючи руки у надії втекти від здоровила, що вхопив її за руку, наче замкнув у кайдани. - Допоможіть! - Волала дівчина в надії на те, що її хтось почує, і моє серце боляче тьохнуло.

Кремезний лише смикнув її до себе та потягнув убік неподалік припаркованого чорного “Мерседеса”, який вже завів з пульта.

- Ходімо, - взяла мене за руку подруга, відчуваючи, що мене вже потягло в їхній бік, - це не наша справа.

- Вона ж зовсім дитина! - Зауважила я, не розуміючи чи можна взагалі бути настільки бездушним, щоб просто пройти повз. Хоча я точно знала, що Юля мене відтягувала не тому, що їй було начхати на дівчину, а для того, аби ми самі не нарвалися на неприємності.

- Вам допомогти?! - Крикнула я дівчині, і вже крокувала до них, а слідом за мною несміливо йшла і Юля.

- Так! - Зплакала вона, поглядом благаючи про допомогу.

- Це моя дочка, - гнівно промовив мужик, кинувши на нас оком, - ми самі розберемося!

- Він бреше! - Вирвалося у білявки, і вона згодом пошкодувала, що взагалі виявила подібну сміливість.

Моментально здоровило підняв руку та на відсіч ляснув її по обличчю так, що вона відлетіла на метр та впала на асфальт, а там приземлилась біля сміттєвого бака.

- Відійди від неї! - Мій голос видавав переживання. Більше я не могла спокійно дивитися на рукоприкладство.

- Іди куди йшла, сучко, а то будеш наступною! - Його зуби скреготіли від злості, і це неабияк лякало.

- Ти що, не чув мою подругу, бидло?! Відпусти дівчину і тобі за це нічого не буде! - До команди захисників долучилася подруга, поставивши пакети з покупками збоку.

З “бидлом” Юля, звісно, перегнула палицю, та якщо вже чесно, то це слово досить добре описувало його загальний вигляд. Вона не хотіла брати в цьому участь, та своїх в біді все ж не залишала. Як тоді, коли ми з нею вперше познайомилися. На першому курсі університету мене запросили на вечірку, напоїли та хотіли скористатися беззахисним становищем, а вона зухвало відбила мене у покидьків однокурсників. Юля привела мене до тями та довела додому, передавши п’яне тіло моїй шокованій неньці. Ось чому мама так не злюбила її спочатку. Вона думала, що це Юля так погано на мене вплинула та напоїла її кровинку до безпам’ятства.

- Ви що, безсмертні, чи страх загубили? - Вже прямував до нас здоровило, грізно потираючи свої кулаки, аби нас налякати. Правда, це вже було марно, бо я давно вирішила, що без дівчинки звідси нікуди не піду.

- Викликай поліцію, - тихо подала голос своїй подрузі, аби той нічого не почув, у надії на те, що Юля швидко зорієнтується та виконає моє прохання.

Нерозумно було думати, що дві маленькі жіночки впораються зі сніговою людиною, навіть якщо в однієї з них є надприродні сили, якими вона не вміє користуватися у потрібний час. Тим паче, якщо в повітря піднімати вона навчилася лише пір’їну, і аж ніяк не велетня, який на три голови вищий за неї.

На що ми сподівалися? Навіть не уявляю. Та зрозуміло було одне, що разом із волоссям, що мені обрізали, кудись подівся розум, страх та інстинкт самозбереження. А Юля – то вже за компанію.

За хвилину ми, як бляшанки, літали у різні сторони, програючи у нерівному бою. Але не здавалися. У Юлі навіть вийшло заскочити мамонту на спину та, вхопившись руками за його шию, щосили вкусити за вухо, поки я ногою лупцювала його по коліну. Вухо виявилося більш дієвим, та від цього і так злий чорт розізлився ще більше.

Миттєво Юля влетіла в стіну та боляче вдарилася об неї. Краєм ока я бачила, як подруга сповзла з неї донизу та безпорадно всілася на асфальті. Під глухе кректання Юлі та під несамовитий плач дівчини, яка скрутилася в клубок, сперлася спиною на сміттєвий бак і билася від страху у гіркій істериці, здоровило впіймав мене за шию та підтягнув до найближчої цегляної поверхні у цьому маленькому дворику. Він пришпилив мене своїми клешнями так сильно, що, здалося, моя шия тріщить під його руками.

- Треба було слухати, коли тебе по-доброму просили! - Шипів на вухо нелюд.

Його очі наливалися кров’ю і навіть тоді у них читалася ейфорія. Йому подобалося завдавати болю іншим, і що сильніше він натискав на мою шию, то більше отримував від цього задоволення, а я з кожним тим натиском відчувала, як життя покидає моє тіло разом із повітрям. Час наче зупинився і, як минулого разу, все розбилося на кадри. Я відлітала зі свого тіла, але разом із цим відчувала все навколо: міць стіни, важкість каміння під ногами, прозорість та легкість повітря та енергію світла, яке просочувалось крізь нього. Я відчувала енергію тіла мого мучителя, і на фоні всього іншого воно було таким крихким та вразливим, навіть незважаючи на його розміри та міць.