Розділ 7. Перетворення

Емілія

Вже декілька днів минуло після невдалого пікніка, який закінчився неприємними спогадами, гіркий присмак яких все ніяк не полишав моїх рецепторів.

Даніель по-доброму попросив мене нікуди без нагальної потреби не виходити і не попадати в неприємності, аби дати йому змогу бодай трохи відлежатися та зализати рани. А я і досі відчувала провину перед ним, тож беззаперечно погодилася і зараз спокійно відсиджувалася вдома, тим паче в мене це досить добре виходило, як і попередні дев’ять тижнів до цього.

Я вже не сиджу без діла, як раніше, і остаточно покинула свої звички подовгу нити та плакати за втраченим, сидячи перед дзеркалом. Зараз у мене з’явилася мета. Поки що недосяжна мета — опанувати себе та навчитися керувати своїми силами, але я цілеспрямовано крокую у цьому напрямку. Зараз я вже можу похвалитися, що навчилася гратися невеличким пером зі своєї подушки, та вже потроху піднімаю його у повітря, думками переносячи з однієї долоні на іншу, при тому згадуючи, як гралася в дитинстві кольоровою пружинкою веселкою. Від цього мені не тільки тепло на душі, а й весело. Ось така я — давно вже доросла дівчина з душею дитини. Не подорослішала ні на мить.

Розумію, що цього недостатньо, та це вже якийсь початок, а значить — у мене все вийде.

Дивилася на себе і дивувалася сама собі. Буквально недавно я відчувала на собі гніт депресії, яка заполонила мою душу та не пускала світло всередину, а сьогодні я вже малюю плани, ставлю цілі і вірю в результат, дивлячись у майбутнє.

Цікаво... Що змінилося? Це так “Іскра” на мене діє? Хоча ні. Вона була зі мною весь час після повернення, а активізувалася лише тоді, коли я змінила спектр емоцій. Можливо, справа в Даніелі? Я ще з першого погляду зрозуміла, що він розбурхує в мені багато протилежних емоцій одночасно. І навіть зараз, тримаючи величезну злість на нього і якусь ненависть, я все ж старалася для нього, чекаючи похвали як мала дитина.

Телефон, що лежав на тумбі біля ліжка, різко задзвонив стандартним рингтоном, спонукаючи тіло здригнутися від неочікуваності. Пір’їнка, що щойно піднімалася вгору, різко зупинилася та впала на ліжко під силою тяжіння. На екрані висвітився невідомий номер.

- Так, - сказала перше, коли зняла слухавку.

- Ти вдома? - Почувся по інший бік дроту вже знайомий голос молодого чоловіка.

- Так, - сухо відповіла. - Звідки ти знаєш мій номер?

- Твоя мама дала, - відповів одразу. Можна було й здогадатися.

- А її де взяв? - Хоча це і так було зрозуміло, просто треба було якось підтримувати розмову.

- Ми з нею час від часу спілкуємося... - Ясно як божий день, що мама присідає йому на вуха в надії зблизитися з майбутнім “зятем” — це якраз в її репертуарі. Тільки незрозуміло, чого він це терпить і просто не закінчить цей фарс?

- Про мене?

- Не без цього, - відказав сухо, у притаманній для нього манері. - Мені пора. Нікуди не виходь... - І поклав слухавку.

Чого дзвонив?! Тільки розізлив! Ні тобі “привіт”, ні “до побачення”. Одна велика безпардонність. Гаркнула зі злості та кинула телефон знову на тумбочку.

У двері постукали.

“Невже приперся!” - пролунало в голові, коли я вже прямувала до дверей в надії відчинити їх та висловити все, що я про нього думаю, прямо в лице. Здивування оскалом вималювалося у мене на обличчі, коли я відчинила вхідні двері. На порозі стояла Юля та широко усміхалася, і це тобі в будній день та в робочий час.

- Привіт! - Радісно викрикнула вона та кинулася на шию. - Не заважаю?

- Привіт, - мовила я, втягуючи в себе її парфуми, які мені завжди подобалися. - Заходь. - Все ж таки я була дуже рада її бачити. - Щось сталося? Чому не на роботі?

- З сьогоднішнього дня я у відпустці, - наче принесла радісну новину, а потім перейшла на більш емоційні тони. - Пішли вони всі! Добили вже до ручки! Сьогодні написала заяву та кинула її на стіл боса... Плювався, наче англійський бульдог, та все ж підписав... Я йому зразу сказала: або відпустка, або звільняюся. Задовбали вже! Я до них менеджером у відділ збуту наймалася, а не ганчіркою, якою затуляють усі дірки! - Як завжди емоційно та яскраво вималювала ситуацію і за цей час змогла роззутися, кинути сумочку та пройти на кухню, де в холодильнику дістала лимонад у новому глечику й випила його. Вона завжди почувала себе у нас як вдома, а коли мами не було — тим паче.

- А-а-а... - Протягла я з розумінням.

- Як твої супергеройські будні? - Запитала якось невпевнено, а потім залепетала: - Так, так, так... Скажеш зараз, що це все маячня. Я вже зрозуміла...

- Не скажу, - відповіла впевнено, і цим шокувала свою і так емоційну подругу.

- То ти мені віриш?! Хух! - Видихнула вона, наче скинула з себе тягар усього світу. - Я знала, що не божевільна... Розповідай... Що там? - Вхопила за руки та посадила за стіл, аби нам було зручніше спілкуватися.

- Не можу нічого особливого сказати, - почала я, - та більше всього, що це почалося після того випадку у метро...

- Я більше ніж впевнена, що це так і є, - серйозно проговорила Юля. - Після клінічної смерті таке іноді буває... Я стільки статей перечитала, що здається, наче стала експертом у цій області, - моя Юля. Як завжди, її багато. - То що ти вмієш? - Знову перемкнулася на мене.

- Ну-у, - протягла невпевнено, - на днях я навчилася перо в повітря піднімати... - І ми засміялися аж до реготу, бо й справді це звучало надто абсурдно. Не буду ж я їй розповідати, що майже не вбила людину та відключила декілька селищ від електроенергії.

Усміхнулася ще раз.

- Розкажи мені про Даніеля, - її слова ввели мене в ступор. Вона дивилася на мене, наче ні в чому не бувало, а я почервоніла відразу. Я точно не очікувала, що плітки так швидко розійдуться, але скоро зрозуміла де собака закопаний.

- Мама? - З-під лоба до неї.

- Ага, - підтвердила мої здогадки подруга. - Сказала, що ти зустрічаєшся з янголом у плоті, який має тіло Спартака. А ще вона розповідала, що ви досить цікаво та бурхливо час проводите, - натякала на інтимні деталі нереальних подій.