Розділ 5. На нервах

Емілія

У двері постукали.

Мама, щаслива, побігла відчиняти, а в мене серце з грудей вискочило. Ось так, зразу. Хоча до цього я цілий ранок ходила як на голках, в очікуванні своєрідної страти. На годиннику рівно десята. Оце ж він пунктуальний! Хвилина в хвилину.

За вчорашній вечір і цілу ніч я просіяла стільки думок, що здавалося, голова лусне та розпадеться навпіл, та все ж ні до чого доброго не додумалася. Пролітали думки кудись піти та забрати маму з собою, попередньо проінформувавши її, що наш “романтичний” пікнік відміняється, або нагородити їй, що у Юлі якісь великі проблеми зі здоров’ям, та зірватися до подруги, проте у кінцевому випадку я все ж зрозуміла, що просто відтягую вирішення проблеми на довше. Ось воно, все не як у людей — і хочеться, і колеться. Правда полягала в тому, що ким би він не був, цей Даніель, він мав відповіді, а я, як та спрагла до смерті, — жадала цих відповідей. Залишалося відкритим питання, що він від мене хоче?

За хвилину в кухню зайшли двоє. Мама мало не за руку завела за собою вже знайомого незнайомця, у якого лице розквітало у задоволеній посмішці. І справді красень. Як же несправедливо вийшло, що Господь обдарував такою красою такого гада! Ці думки зразу вернули мене на своє місце та пришпилили до шкіряного дивана нашого кухонного куточка. Волосся на руках стало дибки, а тіло немов паралізувало.

- Ти що, не привітаєшся з Даніелем?! - Гнівно перепитала мене мама, вказуючи на відсутність хороших манер і моєї гостинності, коли гість вже сидів за столом, а я ще ніяк не могла вимовити жодного слова, бо наче оніміла.

- Нічого, - швидко перейняв вогонь на себе чужинець у моїй кухні, - ми з нею вже сьогодні віталися. - Кліпнув оком до мене. - По телефону. Правда ж, Еміліє? - Чути від нього повне своє ім’я було надто дико. Емілією я була в паспорті і для свого тирана-боса, який любив погарчати та зранку підняти собі настрій, знущаючись над підлеглим.

- Ага, - єдине, що витягла з себе, гнівно подивившись на нього з-під лоба.

Добре, що мама не помітила цієї “безмежної любові”, яка проявлялася у мене на обличчі ненавистю та звіриним оскалом. Зараз ненька швидко поралася за стільницею та робила канапки з сиром та бастурмою, щоб почастувати свого “майбутнього зятя”, який так припав їй до серця.

- Вибач їй, вона сьогодні сама не своя, - виправдовувала вона мою холодність, хоча справді вдало описала мою поведінку та загальний стан.

- Нічого, - ще раз кліпнув оком, пильно дивлячись на мене та єхидно посміхаючись, - з усіма буває.

“Та не в усіх минає...” - подумала про себе.

- Скуштуй, - поставила мама перед ним тарілку з канапками, - спеціально для тебе готувала.

Аж гидко було дивитися, як вона перед ним стелиться. Одразу стало цікаво, як би вона себе поводила, коли б дізналася про нього правду. Знаючи її характер, вона б точно здерла з його обличчя цю посмішку. Уявила, і від цього на душі легше стало.

- Дякую, Світлано Іванівно, - взяв одну з них та кинув до рота, - не треба було так заморочуватися.

“Який чемний, аж до нудоти. Хоч до рани прикладай!”

Гарно ж вони познайомилися, вже як рідні стали. Я споглядала на цю картину і більше нічого не могла, окрім як душити всередині гнів на Даніеля, якщо його так насправді звати, в чому я взагалі не була впевнена. Ця особа протилежної статі справді почувала себе як вдома. Ні збентеження в очах, ні переживання, холодний спокій та розрахунок.

- М-м-м, - промимрив, коли поласував ще декількома, - дуже смачно.

- Дякую, - мама пройнялась до нього ще більше, а потім перевела погляд на мене. - Мілю, передай склянки та налий Даніелю лимонаду.

Її “Мілю”, як завжди, різало вухо. Спочатку я хотіла відмовитися та проігнорувати її прохання, а потім зробила все як вона просила. Мені вже набрид цей театр, тому що швидше вона його нагодує і напоїть, то швидше це все закінчиться. Вже за кілька секунд гість насолоджувався смачним та солодким лимонадом, який мама змусила мене робити зранку, єдине, про що я зараз шкодувала, так це те, що не плюнула в нього тоді. Хлопець залпом осушив склянку та поставив її на стіл.

- Ще раз дякую за гостинність, та нам вже пора бігти. Правда ж, кохана? - Перевів погляд на мене, чекаючи підтвердження.

“Тудух-тудух-тудух-тудух...” - ритм мого серця голосною луною відбивався не тільки в моїх вухах, а й в думках. Невже одне слово може так зачепити? “Яка ж я тобі кохана!” - наступне, що пролунало в голові під спалах гніву.

- Хрусь! - Глухий звук роздався на всю кухню, і скляний глечик швидко розпався на частини. Залишки лимонаду стрімко розтеклися по столу, вивільняючи шматочки лимона та пряної м’яти. Рефлекторно Даніель та я підірвалися, аби липка волога не потрапила на одяг, і просто спостерігали, як все розтікається.

- О Господи! - Заторохтіла мама, хапаючись за серце від несподіванки. - Напевно, вже тріснутий був... - Вона швидко схопила ганчірку та почала витирати лимонад.

- Напевно, - зауважив хлопець та осудливо подивився мені в очі, наче випікаючи їх. “Ну що? Догралася? - читалося у нього на обличчі. - Це твоїх рук діло”.

- Ми вже підемо, - перше виразне речення, яке я витягла з себе, відколи гість переступив поріг нашої кухні. І хоча я відверто його боялася, та все ж добре розуміла, що нам треба ще багато про що поговорити.

- Добре, - зразу відповіла мама, продовжуючи метушитися біля стола, згрібаючи уламки у смітник.

- Радий був Вас знову бачити, - якось по-щирому сказав хлопець, і саме після цього я повністю переконалася в тому, що моїй мамі він зовсім не загроза.

- Я теж, - відповіла вона та поцілувала його у щічку, після того як прополоскала руки під проточною водою та витерла їх рушником.

Що за чортівня! Зі мною вона себе так, напевно, ніколи не поводила! Аж злило! Та саме цього я собі зараз дозволити не могла. Мало що там ще може розлетітися на друзки від моїх неконтрольованих реакцій.