Розділ 3. Іскра в мені.

Емілія

Чи пам’ятаєте ви свої сни?

Я пам’ятала. До найменших дрібниць. Все своє свідоме життя я бачила яскраві та живі сни, аж до того моменту, поки не провалилася в темряву. Останні місяці ця порожнеча була частиною мене, як і та спустошеність, що я відчувала увесь цей час. Та сьогодні була особлива ніч, така, що пророкувала повернення в проблисках незрозумілих образів, що проривалися крізь мій сон. Здається, то були обривки давно забутого минулого, але й було щось нове, до цього не відоме. Там, у своєму сні, я бачила масивні білі двері, з-під яких проривалося яскраве світло. Так і хотілося підійти до них, відчинити, впустити світло в своє життя та зануритися у його приємне тепло. І я майже це зробила. Я поклала свою руку на дверну клямку та застигла від страху, бо двері почали труситися. З іншого боку щось рвалося до мене всередину. Гепало з усієї сили, вимагаючи впустити його. І я прокинулася.

Цікава штука — наша уява та фантазія. Я протерла очі і зрозуміла, що саме вони гралася зі мною уві сні, як художник вимальовуючи нереальні образи, отримавши фундамент із реальності. Зараз моя реальність вривалася в мене разом зі стуком у вхідні двері. Невідомий настирно стукав, добиваючись того, аби йому відчинили.

Я заспала і, як останнім часом бувало часто, прокинулася вже після того як моя мати відправлялася на роботу. Стук все ніяк не стихав. Заспана та розпатлана, я підірвалася з ліжка та, потираючи очі, попленталася до дверей. В одній зім’ятій піжамі з кольоровими шортами та білою футболкою відчинила двері, навіть попередньо не подивившись у дверне вічко. На порозі квартири стояв високий, коренастий темноволосий молодий чоловік приблизно двадцяти п’яти-двадцяти восьми років. Він мимоволі посміхнувся, оцінивши мій, в лапках, гламурний вигляд, а я швидко сховалася за двері, прикрилася ними як ширмою.

- Вам кого? - Запитала незнайомця, якого немов десь бачила.

- Тебе, - відповів той хамовито, дивлячись прямо в очі. У нього була досить модна зачіска з майже виголеними боками та з довгим чубчиком, незграбно зачесаним набік. Саме ця незграбність надавала йому особливого вигляду та зацікавлювала.

- Я Вас знаю? - Перепитала, тепер розглядаючи його ще пильніше з самої голови до п’ят, зауваживши про себе, що той має гарний смак, одягається стильно. Я підняла очі догори та ще раз заглянула в його карі очі з цікавою золотою райдужкою. А потім сама й відповіла на своє запитання, бо згадала його. - Знаю. Я бачила Вас у лікарні. Ви декілька разів брали у мене кров на аналізи.

- Гарна ж у тебе пам’ять... - Прижмурився. - Може, ще щось згадаєш?

Я лише похитала головою. Дивний він, і запитання дивні. Чого це він прийшов так рано, з якою метою?

- Добре... - Протягнув відвідувач та перебив мої думки: - То, може, запросиш у гості?

- А Вам з якою метою? - Явно він був якийсь непевний. Від нього так і віяло загрозою, яка мурахами пройшлася по моєму тілу.

- Ну, не хочеш — не треба. - В одну мить я відлетіла подалі від дверей всередину квартири, наче мене відкинули невидимою силою. Незваний гість зайшов слідом та швидко зачинив за собою двері. А за декілька секунд скоротивши відстань між нами, нахилився і, не давши мені змоги отямитись, дістав шприц із бокової кишені своїх штанів кольору хакі і вколов його вміст мені в руку. Я навіть не встигла злякатися. Перед очима зразу все попливло, відключаючи мене від реальності, а згодом я повністю занурилася в темряву.

Прокинулася набагато пізніше і в себе в кімнаті. Я лежала на ліжку у своїй піжамі, а непроханий гість просто сидів у кріслі навпроти та пильно наглядав за мною.

- О, прокинулась, - грайливо посміхнувся, наче це взагалі не він мене накачав невідомим препаратом. - Гарно в тебе тут, і картини непогані. - Кинув оком по стінах, де були розвішані полотна з малюнками маслом. Перевів очі на мене та запитав: - Сама малювала?

- Ти хто такий? - Не відреагувала на його запитання. Хоча мої очі і розплющились, та сили ще не повернулися. Я взагалі не володіла тілом. Добре хоч, що могла говорити. Опиратися не було сил, і він знав це, а тому, напевно, і не зв’язав. - Ти точно не лаборант...

- Молодець. Розумна, зразу до діла...

- Що ти мені вколов? - Страху зовсім не було. Аби хотів зґвалтувати чи щось вкрасти, давно б це зробив.

- Один цікавий коктейль, який на деякий час нейтралізує твої сили. - Підсунувся зовсім близько, так, що наші погляди зустрілися. - Задля своєї і твоєї безпеки.

Я засміялася. Напевно, в умовах безпорадності це було єдине, що могла робити.

- То ти мене боїшся? - Запитала і сама здивувалася реакції молодого та привабливого чоловіка, яка підтвердила мої слова. Його очі розширилися та запалали ще більше якимось магічним блиском. Аби ми познайомилися за інших обставин, я б, напевно, запала на ці очі. Вони були такі глибокі та спокусливі, але їхній власник вже став мені огидним, упереджено вселивши ненависть до себе.

- Я боюся не тебе, а того, що всередині тебе. - Видихнув. - “Іскра” у нетренованих людей може призвести до жахливих наслідків, як для носія, так і для оточуючих.

Вже другий день поспіль я живу наче у викривленому просторі, де люди навколо мені говорять про речі, які мій мозок не може сприйняти та обробити так, щоб це не сприймалося абсурдом. Спочатку це була Юля, тепер — цей, ім’я якого я не пам’ятаю, а може, і не знала взагалі. Абсурд. Абсурд. Навколо один абсурд.

- Що ти хочеш? - Випалила далі, розуміючи, що не готова підтримувати його безглуздя.

- Відповісти на твої запитання. - Так просто.

- На які? - Продовжила, відчуваючи, як всередині проростають перші паростки гніву, а разом із ним і перші справжні відчуття свого тіла, які до цього були повністю відключені.

- На ті, які ти ставила собі останні два місяці та не могла знайти відповіді. - Його слова мене насторожили, а волосся від неочікуваності стало дибки. Звідки він міг знати, які запитання я ставила собі після смерті?! Що взагалі знає цей гад?! Увірвався в мій дім! Вколов невідомий препарат! “Вколов! Вколов!” - продублювалося в голові, накриваючи від нав’язливих згадок, що засіли в пам’яті важким осадом.