Розділ 2. Супергерої поруч.

Емілія

Ближче до п’ятої я повільно спускалася сходами свого під’їзду. Важко було пересилити себе, але я це зробила. Аби стати непомітною та загубитися серед людей, мені треба було добре попрацювати. Я заплела волосся в косу та одягла на голову світлу кепку, додатково накинувши капюшон від толстовки, аби сховати під нею свою платинову гриву. У наш час, коли дівчата фарбуються у всі кольори веселки, мій відтінок був не таким вже й помітним, та моя нездорова реакція на нього не могла бути іншою, тому що я сама себе такою ще не прийняла і не полюбила. Звичайно, таке маскування у спекотну літню погоду не найкращий варіант для прогулянки, але краще вже стекти потом, аніж бути розірваною горе-блогерами чи мисливцями за сенсаціями.

Дорогою до кафетерію мене не покидало відчуття тривоги та переживання. Я раз у раз нервово озиралася в побоюваннях та в передчутті того, що за спиною хтось є та стежить за мною. Розуміла, що це абсурд, результат моє бурхливої уяви та моїх внутрішніх страхів, які народилися в момент, коли мені поцілили шприцом у спину, проте я нічого не могла з собою вдіяти. Тому в очікуванні чергового уявного нападу відчувала себе слабкою, немічною, безпорадною, неспроможною захиститися від небезпеки.

Все це різко відійшло на другий план, коли я побачила щасливе лице своєї подруги, яка швидко прямувала мені назустріч.

- Горова, яка я рада тебе бачити! - Заволала Юля та накинулася на мене, стискаючи в обіймах.

- Точнісінько так, як і я, Шевченко, - це було наше своєрідне привітання, ще один із тих ритуалів, які породила наша дружба.

- Ходімо швидко за столик, поки його ніхто не зайняв, - взяла мене за руку подруга та потягла у напрямку кафе до єдиного вільного столика, який розташовувався майже на пішохідній частині вулиці.

Тут завжди було людно, і саме від цього воно мало свій особливий шарм. Потік людей, що сновигав повз них у незрозумілих напрямках по центральній вулиці, був схожий на швидкоплинну річку, яка забирала з собою все погане. Ось воно, те відчуття, коли світ навкруги живе своїм життям, поспішає, квапиться, а ти безтурботно наглядаєш за ними, зупинивши час та маючи можливість скласти головоломки всередині та відпустити наболіле.

За десять хвилин ми вже сиділи з улюбленими напоями в руках, приправленими льодом та особливим інгредієнтом, який Юля, як завжди, принесла з собою.

- Знаєш, - перебила тишу подруга, - так добре сидіти ось так безтурботно, попивати напої, дивитися на людей. Хоча ні... Люди мені вже набридли. На роботі такий завал. Задовбали! Вже чекаю не дочекаюся, коли піду у відпустку та пошлю все до біса. Новий бос — просто козел. Хоче, щоб працювали цілодобово та за копійки. А Ірка... Ти пам’ятаєш Ірку? Ця вертихвістка спить з ним і зливає всіх нас на раз-два. - Це моя Юля — та, хто за дві хвилини викладе всю історію свого життя у найяскравіших емоціях та фарбах.

- Уявляю, - протягла, аби підтримати розмову.

- Марк ще більший козляра! - Заголосила дівчина.

Я слухала і з заздрістю вдивлялася в її каштанові локони, що так гарно личили її зеленуватим очам. Раніше ми були схожі одна на одну, як сестри, хоча й мали різні характери, а зараз ми наче й залишилися ними, та стали більш схожі на героїнь мультику “Крижане серце”.

- Що з ним?

- Це падло пірнало в декілька ополонок одночасно. Ну нічого... Я теж не свята, та все ж вигнала його з квартири. Казала мені мама, що таким, як він, вірити не можна — не слухала... До речі, вона нещодавно познайомилася з іноземцем на сайті знайомств і збирається летіти до Італії в гості до свого Марко. Нічогенький такий мужик. В самому соку. Думаю, може, й собі перемкнутись на іноземців, а то вже якось надто прісно стало у наших водах...

Я вже слухала її фоном. Мою увагу привернула картина, що розгорталася на протилежному боці пішохідного переходу, за декілька метрів від кафетерію. Там стояли дві дівчинки приблизно десятирічного віку. Вони грайливо штовхалися та, збираючись переходити дорогу, зовсім не звертали увагу на проїжджу частину. Водій чорного “Форда”, який їхав правою смугою, заздалегідь побачив дівчат та почав потроху зменшувати швидкість, а от водій білого позашляховика, який їхав лівою смугою, був занадто далеко і наближався надто швидко, аби побачити, що на переході були діти. Він навпаки натиснув на газ, щоби швидше подолати відкритий відрізок, і це налякало мене.

Нескладно було здогадатися, що станеться за короткий час. Мої м’язи напружилися, а інстинкт самозбереження вимкнувся. В голові різко обірвалися усі думки, залишивши одну єдину ціль, тож я без жодних думок різко підірвалася з-за столика та, злякавши цим свою подругу, рвонула у напрямку дітей. Час немов зупинився. Картинки повільно змінювалися слайдами. Я бігла до своєї цілі і вже тоді розуміла, що в мене нічого не вийде, що я не встигну врятувати дітей і не врятуюся сама. Я прийняла одне єдине правильне рішення на цей момент — стати для них стіною, захистити своїм тілом. Чогось мені зовсім не було страшно. Я не боялася померти, одного разу я вже помирала. Цікавим було й те, що зараз, перед лицем цієї смерті, я вперше за декілька місяців відчула себе живою. Я відчувала, як енергія тече по моїх венах, як цей потік проходить крізь кожну клітинку мого тіла і, концентруючись десь у самому центрі моєї душі, рветься назовні. А я лише несамовито викрикнула, вивільняючи її.

Гальмуючи, машина неподалік від мене вдарилася об щось тверде та намертво зупинилася. Разом зі скрипом розірваного пластику прозвучав дзвін розбитого скла, яке, наче рясний дощ, посипалося мені на спину. Я взагалі не очікувала такого хепі енду, тож була вдячна долі. І я, і дити були живі та неушкоджені. Хіба це не щастя? Це відчуття наче електричний струм пройшло крізь мне, подарувавши невимовне задоволення, таке чисте та хвилююче.

- Все добре? - Перше, що я спитала у дівчаток, прийшовши до тями, які перелякано вхопилися за мене, немов кліщами. Ті лише помахали головами. Мені нічого не залишалося, крім як відтягнути їх убік на більш безпечну дистанцію, подалі від дороги, де ми, всі троє, змогли віддихатись як після довгого забігу.