Розділ 1. Я - інакша

Емілія

Тепер я була інакша.

Я відчувала себе інакше і виглядала інакше. І зараз, сидячи за своїм туалетним столиком, дивлячись у дзеркало та порівнюючи образ у ньому з фотографією, що стояла у фоторамці поруч, я бачила дві різні людини. Смерть мене змінила. Повністю і до основи.

Там, на фото, я бачила щасливу темноволосу дівчину з виразними карими очима, яка ніжно всміхається всім та світу навколо. У дзеркалі ж на мене дивилася незнайомка з сивим, наче платиновим, волоссям та прозорими очима, які нагадували неживий колір вампірів у культових фільмах про упирів. Коли я прийшла до тями, вони вже були такими. Лікарі, як один, говорили, що це, ймовірно, від того стресу, що я пережила у ту важку для мене добу. Тоді я прокинулася майже через п’ять годин після так званої смерті у холодному морзі на патологоанатомічному столі. Холод і приглушене світло душили мене, а від вигляду трупів, що лежали неподалік один від одного, я настільки злякалася, що згодом відключилася через свій несамовитий крик.

Перелякана до смерті в ту ніч була не лише я. Працівники морга також не очікували, що на їхньому столі оживе труп і почне волати, заганяючи серце в п’яти та покриваючи шкіру мурахами-гігантами. Згодом лікарі зізналися у своїй великій помилці, і в тому, що передчасно констатували смерть, якої, за фактом, не було, спершись на відсутність досвіду лікаря-інтерна, який приймав моє тіло. Вони переконали в цьому мою маму, але я знаю, що всі ці п’ять годин я точно була мертва.

На превелике щастя, мені не встигли зробити розтин, а то така цікава дрібничка додала би ще родзинок до мого і так аномального списку “Знайди розбіжності у Лії”, бо від колишнього вигляду залишилися тільки загальні риси обличчя та довжина волосся. Інколи мені здається, що навіть мій зріст став меншим, притискаючи моє тіло до землі, туди, куди, по суті, відправляються всі у свій час після зустрічі зі смертю.

Звичайно, така сенсаційна новина притягла до себе багато уваги, зробивши мене зіркою теленовин у нашому місті-мільйоннику. Про цей випадок ще довго писали в газетах і, напевно, це одна з тих причин, чому я не виходжу в люди по сьогоднішній день. “Дівчина — смерть”, - вирізки з газет та журналів ще довго будуть маячити у моїй пам’яті, нагадуючи про переломний момент у житті, розбурхуючи нестабільну психіку.

- Мілю, - почулося за дверима різко, - Мі-лю! - Розтягла приторно моя мама, без стуку заходячи в кімнату і тим самим перебиваючи мою ранкову месу ниття за втраченим.

Мене завжди дратувало те, як вона мене називала. Можливо, це “Міля” мені подобалося у дитинстві, а тепер, коли мені двадцять чотири, це звучить безглуздо та образливо. Хоча чого я на неї ображаюся, її дочка — невдаха. Дівчина, яка за короткий період втратила все. Хлопця, який не хотів зустрічатися з тією, що привертає увагу своїм новим, неприродним виглядом. Роботу, на яку не могла ходити, враховуючи новий емоційно нестабільний та депресивний стан. Квартиру, яку не змогла більше оплачувати, та кота, якого довелося віддати у притулок для тварин, бо у мами алергія. Я вже навіть не злюся як раніше, просто ніколи не розуміла маму. Нащо було давати мені ім’я Емілія, щоб потім ніколи мене так не називати?

- Мам, я ж тебе просила не називати мене так, - виказала своє “фе”, як і сотні разів до цього, а вона, як і сотні разів до цього, просто проігнорувала його.

- Іди поїж, - витерла руки об кухонний рушник, який висів через плече, - а то скоро за вітром носити буде.

- Не треба за мною бігати, - беземоційно проговорила я та, вставши з-за столу, попрямувала до свого ліжка, в якому спала з дитинства. - Я вже не дитина.

- Знаєш що, дорогенька?! - Емоційно заволала моя ненька, поставивши руки на боки. - Ось коли в тебе будуть свої діти, тоді я подивлюся, яка ти будеш мати! - Вона завжди заводилася з півоберту. - Не приведи Господи тобі таке пережити! Смерть рідної дитини! Кровинки! - Заплакала, відтворюючи в пам’яті пережиті моменти.

- Зі мною все добре, - вперто промовила я, не вірячи самій собі, аби тільки заспокоїти її.

- Добре?! - Перестала плакати в одну мить мама та розізлилася ще більше. - Ти коли останній раз навулицю виходила?! Га?! - Свердлила мене своїм пронизливим поглядом. - Юлька он вже з рахунку збилася, скільки разів до тебе телефонувала, а ти слухавку не береш, і на свіже повітря не виходиш! Не соромно? А дівчина переживає! Старається!

- Ти ж її завжди не любила, що зараз змінилося? - Відчула, як мамині слова почати мене зачіпати.

- Ну, знаєш, мати теж може помилятися, - зняла рушник та почала ним емоційно трясти, - як то кажуть, друг пізнається в біді. - Невже вона щойно визнала, що мала хибну думку щодо Юлі? Такого майже ніколи не бувало, отже, тут точно щось не те.

- Що ти від мене хочеш? - Роздратовано запитала я.

- Що я хочу?! - Демонстративно перепитала ненька. - Я хочу, щоб моя дитина була щаслива! Щоб вона, як і раніше, раділа життю, виходила навулицю, зустрічалася з друзями, спілкувалася з людьми, будувала своє майбутнє! - Сильніше і сильніше натискала на болюче, розпалюючи гнів усередині мене. Вона завжди була такою. Могла і мертвого з того світу дістати. За хвильку вивести з себе та довести до конвульсій. У свій час її характер і дав мені поштовх жити окремо, аби тільки не слухати її моралі та не бути її лялькою.

- Я не готова! - Відреагувала зразу криком. - Подивись на мене! Як можна такою вийти навулицю?! Я не можу нічого змінити!

Це були не просто слова розбещеної дитини. Я справді довго старалася повернутися до свого колишнього вигляду, колишнього життя. І якщо з очима було набагато легше, щоб сховати їхній неживий, майже прозорий колір, мені просто довелося надівати кольорові лінзи, то з волоссям було зовсім ніяк. Цей незрозумілий феномен завжди повертався на своє місце кожного разу, коли я фарбувала коси. Різні фарби, різний вміст, різна концентрація, та результат завжди був однаковий. Приблизно через добу весь колір висвітлявся, а потім повністю зникав, повертаючись до білого з платиновим відтінком. Щось невідоме наче випалювало всю фарбу від коріння, залишаючи від неї лише спогад на кінчиках волосся.