Початок

Емілія

Чи бачили ви свою смерть?

Я бачила...

Вона прийшла зовсім несподівано, тоді, коли я її не чекала. В ті весняні дні, коли сонце вже лагідно прогрівало та наповнювало все навкруги життям, а невеликий дощ ще зрошував землю, даруючи їй живильну вологу. Саме тоді моє життя обірвалася. Безповоротно. Змінивши все назавжди.

В той день, як і багато днів до цього я поверталася зі своєї роботи. Залишивши вечірнє місто за спиною, я спустилася у підземний тунель метро, яке розташовувалося неподалік будівлі де я працювала. Тоді, я навіть не очікувала, що через якихось двадцять хвилин переступлю межу неповернення та вже ніколи не повернуся у цей світ собою.

Подивившись на екран свого смартфона, я безтурботно вставила безпровідні навушники в вуха, та занурившись у світ музики, попрямувала вже відточеним маршрутом. Я завжди так робила, аби відсторонитися від світу та його негативу і у своїй фрустрації згребти до купи залишки своєї рівноваги та емоційної стабільності. Не скажу, що я була незадоволена життям, скоріше я його просто не цінувала. Не дорожила тим, що мала від природи, не сприймала його цінності, не поважала та приймала все за буденне, будучи лише безтурботним користувачем. Тепер залишається лиш плакати за втраченим.

Аби ж в той день я була уважна, і коли виходила з вагону на своїй станції не дивилася лише собі під ноги, тоді я б побачила яка ситуація розгортається на платформі...

Аби ж я не включала музику на повну, то почула б викрики сполоханих людей, які попереджали про небезпеку за моєю спиною...

Аби ж то в той день я взагалі не поїхала одразу додому, як і просила мене моя краща подруга Юля...

Та все склалося так, а не інакше.

Перебираючи думками та складаючи плани на вечір, я попрямувала в напрямку до виходу, а на пероні в цей час билися двоє чоловіків яких я взагалі не помічала. Я не пам’ятаю як вони виглядали, в свідомості залишились лише обривки їхніх постатей в темних плащах, а їхній бій тоді був не на життя, а на смерть. Мою смерть.

Чи можна бути до абсурду безпечною та безтурботною, вирваною з реальності, відключеною настільки, щоб не відчувати небезпеки?

Я була, а все, що сталося далі, для мене стало неочікуваним та несподіваним. Саме таким. Бо я раптово відчула незвичайний різкий біль на своєму правому плечі, від гострої голки, яка впилася у мої м’які тканини діставши самих кісток. Тваринний крик вирвався з моїх грудей відділяючи душу від тіла, а моя свідомість затуманилась.

Десь у середині кожного із нас є інстинкт самозахисту. Мій, напевно, до цього моменту міцно спав, прокинувшись лише тоді, коли я летіла додолу, встигнувши рефлекторно виставити руки перед собою та впасти на карачки як кішка. Я була дезорганізована, приголомшена, пригнічена пекучою біллю яка швидко просувалася по венам спазмуючи їх на своєму шляху. За спазмами прийшли судоми, що скували моє тіло, запроторили його в пекучу в’язницю з якої вже не існувало виходу. В грудях заболіло, а з часом легені наче забули про свою основну функцію. Я задихалася, відчуваючи як життя покидає кожну клітинку мого тіла і краєм вуха чула як давилася від власного хрипу. Мої пальці посиніли, б’ючись в так із тілом у конвульсіях, очі закрились і настала вона. Темрява. Така холодна та безпристрасна, і я провалилася в неї повністю, а вона прийняла мене.

Десь я читала, що найтемнішою ніч буває перед світанком. Можливо мій мозок хотів вірити в це та спроектував відповідну аналогію, бо після порожньої безодні пройшло воно — світло.