Повіт 3

Дні проходили. Один за одним минали. Але в один мій телефон задзвонив. Мені довго ніхто не телефонував, а тут таке. Піднявши телефон з кишені там був невідомий номер. 

Я підняв слухавку.

— Ало?

— Добрий день

— А... Ви щось хотіли?

— Ви записувалися на пробне заняття пам'ятаєте?

— А, ох так пам'ятаю

— Якщо ви зацікавлені то зайдіть в будинок на вулиці античної 52, о 19:00.

— Так я там буду.

Після цих слів я збросив слухавку. Невже? Я й забув вже про це все, а тут такий неочікуваний сюрприз. М, а що ж було би якщо він мені не зателефонував? А та й байдуже.

Вже сьогодні о 18:00 я був готовий. Голову помив та був в парадному. Наряд був кращим з худшого. Темно-сірі джинси, світлий класичний світер, ботинки та куртка. Але, що жаліти? 

Провернув замок на старій ржавій двері під'їзда, надів навушники та вийшов. Музика як завжди була просто жахливою в гарному плані, та під цей крик пішов до зупинки. На зупинці я був не сам біля мене був чоловік. По ньому не видно чи він літній чи ще працює. Зараз хто-зна чи його сивина та моршини від віку чи від пережитого. Але находясь рядом біля нього мені стало не по собі. Не те що страшно, а музика була занадто гучною. Хоч це й навушники, але в них не було мимбранок. Можливо він чує те, що я слухаю й подумає, що війна на мені плохо сказилось та я хворий на голову. Ох зараз це не рідкість зустріти "хворого на голову". Зазвичай це людина яка безумно вірила в... Щось? Ех, я й не можу на такі прості питання відповісти собі. Ну так та людина яка вірила, але встигла... Війна встигла закінчитися до лунання колоколов. Як не дивно зазвичай ті хто вірять залишалися. Ті хто ховався та не хотіли йти боронити себе відразу як там опинялись йшли на штурм. 

«Ой божечки як же це тільки іронично.»

Та що ти таке кажеш? Соромно має бути.

«з чого мені має бути соромно? Я не маю социума як в тебе, та й що там в мене свої моральні цінності. Й мені байдуже так само як на бійців ворога так»

Стривай! Та що ж з тобою не так? Чому ти такий безжальний?

«З чого мені жаліти? Все так тут іронично! Тільки поглянь на людей, вони думаю, що це їх судьба наказала, але на самом ділі вони все самі для себе це зробили. Або подивись на тих які добилися. А вони вже будуть казати, що самі всього добились. Бачиш, як тут все?»

Ну... Можливо ти й прав, але мені треба час, щоб обдумати все. З цим всім мені стало байдуже на того чоловіка чи діда вже та й я вже сидів в автобусі. Так й минуло 20 хвилин поїздки за прослуховуванням гупанням по стінці. Як я прикинув до туда йди ще десь 5 хвилин від зупинки, а в мене ще є хвилин 30, тому я пішов в найближчю кав'ярню. На самом ділі дуже цікаво наблюдати за голубами з вікна кав'ярні попивая саму каву. М, а чому голуби не одлітають? Це питання мене не довго й мучало, бо через пару хвилин я пішов до тієї вулички й будинку. 

18:50 показував мій годинник, та я зайшов. Сама по собі будивля виглядала, як будинок 19 століття з трьома поверхами. Щось в ньому було. Мої роздуми зупинив охоронець, який запитав, що я тут роблю. Я попитався щось видавити з себе. Але по його вигляду можна було зрозуміти, що я повну маячню зморозив, але слава богу він мене зрозумів та сказав в який кабінет пройти.

Вау тут й кабінети є. Біля кабінету 107 в який він сказав мені пройти була коробка з отверствиям. В якому були гроші... Ну хоча би там не було написано щось на увазі "збір на лікування" або ще хуже "обов'язковий збір". Я прийняв тактичне рішення проігнорувати цю байду.

Постукавши тихенько в дверь я відчинив її. Поперед очима відчинились стільці. На них було не так й багато хто міг сидіти. Людей 15 приблизно. Й всі вони сиділи в три ряди. Перший, другий й третій. Довго не дивлячись я сів за другий ряд де був тільки я й ще хтось. Саме на другому ряду сидів я й хлопець, а всі остальні на першом та третьому. Я попитався дуже не звертати на це увагу. Мене більше цікавило чому цей хлопець сидів один? Сподіваюсь я з ним познайомлюсь. Якщо чесно він був виглядав дивно. Прям те як, що приходить на думку коли думажш хто ходе на такі курси?  Він був блондином хоча волос таких було дуже мало. Вони були темнеми наче в грязі порівнянно з остальними сивими. А саме воно було довгим аж до шиї. Сам нос був великим та рівним, а очі блакитними. Й це все підкреслювала виражена челюсть, симетрична челюсть. Більше всього цікавило, що в нього в руках був невеликий червоний щоденничок. Я підсів до нього. Але не так близько, а через стілець. Все ріно було видно, що я був зацікавлений в розмові з ним чи щось того. Не вспівши сісти він прибраа щоденник, та підсвв ще ближе до мене чим я. Відразу ж розпочалась розмова.

— Добрий вечір, ви тут вперше?

— Добрий, так вперше

— Ви сюда самі записалися?

— Так сам

— А чи можна вам одне не зручне питання?

— Ох так звісно можете задавати його

— У вас є близькі? Я маю на увазі сім'я, друзі може навіть дружина?

За його питанням я очікував все получити но не це. Я навіть дуже й подумати не міг, що на це відповісти, тому просто на автоматі відповів.

— Ні, не маю

Звісно після сказаних слів я зрозумів, що сказав, але вже було пізно виправляти, бо за цим була відповідь.

— Ви чесно не ображайтесь на це питання у всіх нас тут таке. Я знайшов ці курси коли обдумував все після смерті мого останнього близького родича, батька. З цього момента пройшло вже 3 роки а я й досі сюди хожу. Як тільки я записався в мене майже не було сивини, пережив мало для цього, але філософія дала о собі знати й зробила бачете що. Якщо чесно то всі ми тут шукаємо таких самих глупців, як ми самі. Але якщо вам дійсно плохо, то вона вам допоможе.

— Дякую, вам

— Якщо ви не против, то давайте після лекції обсудим життя

— я тільки буду радий цьому.

Ох, в нутрі емоції перевершували себе. Перший день й я знайшов душу, яка готова зі мною все обсудити. Всі мої таємні плани збулися. Я так радий.

Тут розпочалася лекція. Жінка середнього віку з блакитним волоссям розпочала нам розповідати. Як виявилось я був один новенький тут, а всі остальні проходили тот самий курс вже не вперше. Цікаво чому вони тут сидять? Та жіночка, яка на перший погляд не дуже розумілася в логіці почала цікаво розповідати про основу думок. Щось про важливість мовчання. Запам'ятав я не багато, але думаю це головна думка усієї розповіді. Саме мовчання — це виношування слів. Треба доносити слова, щоб їх сказати, бо недоношені слова не готові. Слова то складні, але як тільки вона їх цікаво розповідала. Помимо мовчання вона грамотно це все звела до самоконтролю, дисципліни іними словами. По закінченню, а це тривало десь хвилин 50 вона запропонувала посадити рослину, квітку й попитатись її виростити. Звісно лекція була дуже цікавою, але зараз мене цікавить мій співрозмовник.