Повіт 1

З околиць місцевості пролунало моє ім'я. Звісно я оглянувся, але темна осіння вуличка була пуста. Навколо ні людей, ні машин тільки світилось вікно пошти повз якої я йшов. Звісно це був не перший такий випадок, я не те, що часто чую, а більш регулярно. Звісно я міг би привикнути до цього вже, але тільки як я чую своє ім'я в мене зразу починає швидше биться сердце, а віни виправляться. В цьому є і обратна сторона монети це те, що мені стає на пару хвилин краще, в моїй голові більше нема думок, які постійно неначе марширують.

«Ну звісно й ти не благородний, як би ти був металевим, то я, як частина тебе залишився того самого кольору яким й був, а ти змінив його 4 раза.»

Це всього був голос в моїй голові, але яким він був? Я колись наблюдав за рікою з сильною тичеєю й вона була завжди одною. Я маю те що голос однаковим постійно, як ручій завжди темно-синій. Ну звісно якщо його можна назвати голосом, бо він був не тот який я пару хвилин назад послишав коли пролунало моє ім'я, а текст в моїй голові який читався по особливому, не заичайному. Я не міг на нього ніяк вплинути тільки остановити його, але ненадовго, бо після 5 хвилин такої напруженої тиши голова починає дуже сильно боліти. Й на сам перед це мій попутник. Так сказати він мені допомогає. Друзів в мене нема, тільки в дитинстві й то їх майже не було, а зараз їх зовсім нема. Єдиний мій собісідник це "Фенікс", той самий голос, який "якби" допомагає. Чому саме Фенікс? Так звали мою найулюблінішу іграшку дитинства. Я її вповностю сам зробив з підручних засобів. Він складався з дубової обструганої палиці на яку було замотана ярко помаранчева ткань, з старої форми якоїсь професії. Нажаль я вже не пам'ятаю, що то була за професія.

Ось моя прогулка й завершилася. Своїм ключем я відкрив під'їзд, а потім й входну дверь до квартири. Квартирка в мене маленька менше 20 квадратов. В ній 2 кімнатки це уборна та спально-кухня, точніше це кухня з диваном який розберається й перетворюється на ліжко. Але зазвичай ліжко в мене завжди розібране, бо кухню я не використовую іза відсутності холодильника, тому не готовлю. Їм я в забігаловках. Сніданок та вечеря в мене завжди одне й тоже щось мучне по-типу булки, ходдога, бутерброда все що там продається й буде здаватися смачним. Обід в мене більш ситний, він виглядає як галушки або дряники з м'яса. Звісно я це не готовлю, а купую в щось типа мало розвиненому ресторанні. Меню в них не особо велике десь 5 страв й все це традиційна кухня, а запити суто узвар. На сам перед я не думаю, що колись цей недо ресторан стане чимось більшим чим він являється, але якщо це колись станеться то я вже надіюся, що забуду про нього. Гаразд хвате з мене всього цього мені треба поспати, бо завтра не простий день, в цілому як завжди. Коли я ліг на ліжко я довго крутився, та не міг заснути в голову постійно лізли крізь щелину думки. Й спочатку вони більш менш нормальні, але вже через 10 хвилин вони перетворюються в несвязяні слова, безсенсові, но в кінцевому результаті я засипаю. Але є одне но, ті 10 хвилин не є ними це можуть бути 30 хвилин або годину чи дві години, але я просто цього не помічаю. Й з тих 8 часов сну в мене виходе 6-5 годин. Це вже кажу не тільки я, а й мішечки під очима, які напоминяють сіяючий повний місяць. 

На ранок мене чекав приємний день з жахливим  графіком. В свої 17 років я живу в зйомній квартирі й сам забезпечуюю себе. З одного боку я вже в ці роки сам живу й працюю з дома сам на себе, а з іншої я держу дріт в постійній напрузі й не можу його ніяк зв'язати. Що до роботи це фріланс я думаюя що на цей час це найоптімальне рішення. Сам працюєш коли захочеш приймаєш роботу яку захочеш та після заказу зразу виплата. Мій графік праці це з ранку 2 години, потім обід, а потім знову 5 годин на фрілансі. А і так мені вже пора починати, бо вже 8 годин. Взагалі моя робота не дуже й складна. Я приймаю закази, а потім виповняю їх. Зазвичай це простий монтаж відео або обработка фота. Це не складно, але люди обирають раз оплатити заказ, щоб зробити портрет чим навчатись. 

Ця напруга. Я постійно стараюся удержати цей оптімизм хоча в мене нічого нема для цього. Я тільки створюю собі більшу яму. Ці закази. Вони мені так не подобаються. Їх просто купа. Я хотів би якось це змінити, але на це просто часу нема. Єдина перерва це після закінчення роботи або в обід, максимум я собі зроблю раз в місяць вихідний. Якби були друзі то можна було б заняти в них й попробувать обучитись чомусь, наприклад програмуванню. В мене була одна ідея щодо гри. Так званого "рогалика". Суть гри в тому, що ми граємо за просту людину в античність, яка вбиває других людей, що не вірить в їх вірування. А кінечна ціль це зібрати душевний камінь який приведе до просвітлення. А що до сюжету то він буде прост, головному герою розказуює один мудрец тайну після якої наш головний герой збігає в ліс. Там він починає медетувати уникаючи власного "я". Після того, як йому здається прошло пару років він сходе з сказу та починає вбивати людей які не вірять в те саме, що і він. В кінці кінців він і його попутники проводять геноцид народів й получають той уявний камень. Після чого вони вмирають.

«Хворий? Що за дурню ти несеш який геноцид та культ? Не розказуй нікому це, бо тоді точно сам залишися на все життя»

Нотка сомненій з'явилось на мені, але я далі почав розмишляти на цю тему.

 А функціями буде це прокачка 3 різних гілок навиков: сила, розум, мистецтво. Сила - це сила, розум - це здатність до покращення інвентарю, мистецтво - це малий крок назад від сказу. Я хочу зробити так, що якщо не покращювати мистецтво то ми сказимось швидше та погибнемо не вспівши закінчити гру. Але мені треба всього цього навчитись. Хай це буде моя мрія, бо таких не стандартних мрій в мене ще не було. 

Думаю якщо я наберуся мотивації то в мене все вийде. Але спочатку треба десь получити кошти для існування.

«У кого?.»

Блимкнуло в голові. Дійсно. Ти прав. В мене нема ні друзів ні дівчини ні знакомих. Батьки точно не дадуть ми останньою зустріччю поставили крапку на відносинах.