3.2

Я не хотіла з ним сьогодні перетинатися. І весь день, до цієї миті, мені щастило. Проте доля вирішила більше не бути до мене прихильною. 

— Вероніко Володимирівно, вітаю! — промовив він до мене зі своєю солодкавою усмішкою. — Коли ми з вами зможемо разом попрацювати над нашим предметним місяцем? 

— Дем'яне Микитовичу, — я натягнула на своє лице гримасу усмішки, — яка ж я рада вас бачити. Знаєте, поговорімо про предметний місяць десь так... — я підняла руку, і вдала, що дивлюся на годинник на власному зап'ясті, — у понеділок. 

Він дивився на мене так, ніби хотів спопелити. О, я його щиро розумію. Я ж бо теж так на нього дивлюся. 

— Вероніко, — він нахилився до мене, а його голос нагадував шипіння змії. Що доволі дивно, бо в моєму імені немає шиплячих звуків. — Ти ж розумієш, що тікати довго від цього не вийде? 

— Я й не тікаю, — я піднялася навшпиньки, поклала праву руку на його груди, бо лівою тримала букет, й прошепотіла йому на вухо, — і вже пропонувала тобі, щоб я сама організувала цей місяць. Все-таки фізика та астрономія не чужі мені науки. 

— Якщо ти думаєш, що я довірю підготувати замість мене мою роботу, то ти помиляєшся. 

— О, то в когось тут синдром відмінника? Не переймайся, я теж була відмінницею. Що в школі, що в університеті, тож я точно впораюся. 

— Чужими мізками? 

Я напружилася. В горлі пересохло з не зрозумілої причини. 

— Що? 

— Відмінницею ти ж була завдяки чужим мізкам, чи не так, Вероніко? 

Я різко прибрала руку з його грудей і відступила на два кроки.

— Саме так, Дем'яне Микитовичу. Тому давайте у понеділок ми з вами разом попрацюємо чужими мізками. А наразі мій робочий день скінчився, тож я можу вас ігнорувати до кінця вихідних. 

І обійшла його, не прощаючись. 

У грудях підіймалася хвиля обурення. Бо це було абсолютно безпідставне звинувачення. 

Я завжди знала, що Дем'ян мене за щось недолюблює — це було видно, як білий день. Проте звинувачувати мене в тому, що всі мої досягнення не мої — це вже занадто навіть для нього. 

І ображав мене не сам факт підозри — бо це не була в біса підозра, а пряме звинувачення з його боку! — а те, що в це йому було легко повірити. 

В академічній спільноті всіх нас рано чи пізно в цьому запідозрять, і когось не безпідставно. Проте звинувачувати людей просто так це вже десь за межею. 

Бо коли тебе звинувачують у брехні, ти можеш показати правду. Коли тебе звинувачують у помилці, ти можеш її виправити. Але доводити людині, що її звинувачення не мають нічого спільного з реальністю, я не маю ні сил, ні бажання.