3.1

Вероніка

Чи багато ви знаєте учнів, які люблять свято першого дзвоника? Бо я, якщо бути чесною, і вчителів таких не знаю. 

Коли я була школяркою, то обожнювала ті роки, коли перше вересня припадало на п'ятницю. Бо треба було лише прийти зранку постояти годинку на вулиці на урочисті, ще годинку послухати, що нам хоче сказати класний керівник і піти додому. І мати ще майже три дні законного відпочинку. 

Коли я стала вчителькою — нічого не змінилося. Мені все ще так само подобається, коли перше вересня припадає на п'ятницю. А враховуючи, що класного керівництва я так собі й не взяла цьогоріч, то можна просто відбути урочистості і все. 

Я саме стояла трохи віддалік від усієї цієї процесії, коли до мене підбігла одинадцятикласниця з невеликим неймовірно красивим букетом ніжно-рожевих кущових троянд. 

— Вероніко Володимирівно, вітаю, це вам! — і простягає мені букет. 

— Дякую, Маринко, мені дуже приємно. — у мене на обличчі розквітла усмішка. Це вперше за три роки моєї роботи в школі мені подарували квіти. Я завжди виступала проти примусових подарунків вчителям, тому отримати квіти справді було несподіванкою. 

Кілька секунд просто дивилася на троянди, не знаючи, що сказати. Навіть стало ніяково. Ніби цей букет призначався комусь іншому. Комусь досвідченішому. Комусь із двадцятирічним стажем, а не мені — двадцятишестирічній дівчині, яка сама ще іноді почувається студенткою.

— Я хотіла вас дещо запитати... — дівчина зам'ялася. 

— Я слухаю. 

— Чиможназаписатисядоваснарепетиторство? — випалила вона все одним словом. — Ви ж знаєте, що я старанна учениця, я добре навчаюся, але хочу скласти іспити якнайкраще! 

— Марино, я не займаюся репетиторством. А навіть якби і займалася, то не брала б до себе учнів, у яких і так викладаю. 

— Ну будь ласка! Будь ласка, будь ласочка, я справді дуже хочу! Ви найкраща вчителька математики, яка у нас була! 

Я зітхнула. Марина справді була дуже талановитою і старанною ученицею. Тому моя обіцянка прозвучала швидше, ніж я встигла все обдумати:

— Слухай, я двічі на тиждень буду поводити добровільні консультації для одинадцятикласників на восьмому уроці. Тож не переймайся, хто хоче підготуватися до іспитів — тих обов'язково підготую. Добре? 

— Дякую.

Всього одне слово.

Але воно влучило кудись дуже глибоко.

Бо за ці три роки чула різне. Чула скарги на складні задачі. Чула невдоволення через оцінки. Чула від батьків питання, чому в дитини не вийшло краще. Чула власні сумніви, які іноді звучали голосніше за всіх інших.

А от квітів мені ще ніхто не дарував.

І тепер, дивлячись на ніжно-рожеві пелюстки, відчувала дивну суміш емоцій.

Гордість.

Теплу, тиху гордість від того, що хтось побачив мою роботу.

Відповідальність.

Бо тепер це вже не просто додаткові заняття. Це довіра. Учениця повірила, що саме я допоможу їй скласти НМТ.

І вдячність.

Несподівано сильну вдячність за те, що іноді результат учительської праці вимірюється не балами в журналі і не звітами адміністрації.

Іноді він вимірюється дівчиною, яка питає про репетиторство.

І букетом ніжно-рожевих троянд, який пахне літом і нагадує, що я, мабуть, усе ж стала для когось справжньою вчителькою.

Я йшла порожнім коридором уже після дзвінка, стискаючи в руках букет ніжно-рожевих кущових троянд і досі не могла повірити, що це сталося насправді.

Третій рік у школі — це ніби я вже й не зовсім новачок, але ще й не той учитель, який упевнено може сказати, що знає, що робить. Особливо коли викладаєш математику. Кожен урок досі потребує підготовки, кожна контрольна змушує переживати, чи достатньо добре пояснила тему, а кожне запитання учня іноді викликає внутрішню паніку. 

Дві консультації на тиждень означали менше вільного часу, більше перевірок, більше відповідальності. Але чомусь я почувалася від цього так добре. 

А потім побачила, що на зустріч мені прямує Дем'ян