2.3

Вже вдома, купаючи Сніжка, я думав над питаннями, на які мені Вероніка зараз точно відповіді не дасть. 

Чому вона жила в гуртожитку весь час навчання, якщо в неї багаті батьки, які могли б щонайменше винаймати їй житло в столиці? Якщо вони й самі жили в столиці вже понад десять років? 

До цієї дівчини можна було поставити ще чимало питань «чому?», проте навряд я відповідь отримаю. 

З думок мене вивів Сніжок, який вирішив струсити з себе воду. 

— Друже, я знаю, що ти мене любиш, але зараз ти цього не демонструєш! 

Ніби зпперечуючи, пес злизав воду з моєї щоки. 

— Ах ти ж бешкетник! Ходімо сушитися. 

Мені пощастило, що цей пес неймовірно любив купатися не лише в калюжах, а й у ванній, проте сушитися точно було його найменш улюбленим заняттям. Точніше не улюбленим. А якщо геть точно, то він абсолютно це ненавидів. 

Тільки-но я дістаю рушник, він дивиться на мене так, ніби я щойно повідомив йому про незаплановану самостійну роботу. Потім починає тікати. Мокрий.

Знаєте, як швидко може бігати мокрий пес? Швидше за здоровий глузд.

За двадцять секунд у квартирі вже немає жодної сухої поверхні. Диван мокрий. Стіни мокрі. Я мокрий. Здається, навіть сусіди знизу трохи мокрі.

Коли я нарешті заганяю його в кут і накриваю рушником, починається друга частина завдання — "Висушити Сніжка". Пес крутиться навколо власної осі з такою швидкістю, що міг би виробляти електроенергію для невеликого села.

— Стій спокійно! — прошу я.

Він дивиться на мене з виразом: "Ти серйозно?"

Щойно я вмикаю фен, Сніжок поводиться так, ніби я відкрив портал у пекло. Він притискає вуха, дивиться на мене з докором усіх поколінь своїх предків і намагається втекти в іншу часову зону.

Ми нагадуємо двох людей, які вперше танцюють вальс і ненавидять одне одного.

Через десять хвилин боротьби я нарешті відступаю на крок і оцінюю результат.

Він сухий. Нарешті. 

Раптом я чую рингтон вхідного дзвінка. На екрані висвічується «Мама». 

— Алло, привіт, мам. 

— Дем'яне! Ти не зайнятий? 

Я зітхнув. Майже кожна розмова з мамою починалася і закінчувалась однаково. Попри всі мої сподівання раніше. 

— Уже ні, щойно досушив Сніжка, проте зараз вільний. В тебе щось термінове, ма? 

— Та ні, я просто хотіла запитати як у мого улюбленого сина справи. 

— Мамо, я твій єдиний син. Я загалом єдина дитина, яка у тебе є. І як єдина дитина, я знаю, що ти просто так ніколи не телефонуєш. 

Вона затихла.

— Ти серйозно збираєшся все життя працювати в школі?

— Так, мамо. А що з цим не так? — я став біля вікна, відгонув фіранку й дивився на парк, який розкинувся під житловим комплексом. 

— Не так? Ти ж розумієш, що в тебе є готовий бізнес. Компанія, яку ми з твоїм батьком будували тридцять років. Колись хтось має її очолити.

— І цей хтось має знати, що робить. Я вчитель фізики та астрономії, а не менеджер.

— Управління можна вивчити.

— Так само можна вивчити й фізику, але чомусь ніхто не відправляє директорів компаній вести уроки в одинадцятому класі.

Мама зітхнула. Я на сто відсотків впевнений, що ще й очі закотила.

— Не перебільшуй.

— Я не перебільшую. У мене немає економічної освіти. Я не розбираюся у фінансах, контрактах, логістиці чи всьому тому, чим займається виконавчий директор.

— А твій друг Артур розбирається?

— Артур — це інше.

— Чому інше? У вас однакові дипломи. Ви обидва закінчили фізмат та вчителів фізики та астрономії.

Мама завжди була впертою жінкою, яка добивається свого. Тільки от я теж у неї вдався.

— Так, але...

— Але що? —Перебила мама. — Він уже третій рік працює виконавчим директором у фірмі своїх батьків і чудово справляється, наскільки мені відомо. 

— Мамо, Артур ще в університеті проходив стажування в компаніях. Він цим цікавився. Та й загалом на фізмат вступив разом зі мною, бо не знав, чого хоче у сімнадцять років. Я ж знав чого хочу ще з сьомого класу, ма.

— І що? Люди змінюють професії.

— Змінюють, якщо хочуть.

— А може, ти просто боїшся?

Я важко зітхнув.

— Ні. Я просто знаю, що не хочу цього.

— Не хочеш керувати сотнями людей?

— Не хочу.

— Не хочеш заробляти значно більше?

— Не хочу.

— Не хочеш продовжити сімейну справу?

— Я хочу, щоб сімейна справа існувала. Але не ціною того, що я щодня ненавидітиму свою роботу.

Мама на кілька секунд замовкла.

— Невже тобі настільки подобається бути вчителем?

Я усміхнувся. Знав, що вона через слухавку цього не побачить, але все ж усміхнувся.

— Так.

— Навіть попри зарплату?

— Так.

— Навіть попри купи зошитів?

— Ну, я не вчитель мови чи математики, у мене немає купи зошитів.

— Навіть попри підлітків, які іноді поводяться як... підлітки?

Я засміявся.

— Особливо через них.

— Я тебе не розумію.

— Знаю.

Мама розсміялася.

— Ти міг би досягти набагато більшого.

— А раптом для мене це і є "більше"?

Мама на кілька секунд змовкла.

— Ти справді не зміниш рішення?

— Ні.

— Навіть якщо Артур зміг?

— Мамо, я не Артур.

— А хто ти тоді?

— Дем'ян, мамо. Учитель фізики та астрономії. І, чесно кажучи, мені це подобається значно більше, ніж виконавчий директор.