2.2

Коли я відчинив двері своєї квартири — на мене налетіла гора кудлатого щастя, радісно мельтихаючи хвостиком. 

— І я тебе радий бачити, Сніжку. 

До слова, Сніжок — чорний дворовий пес з рудими краєчками вух, якого я забрав з притулку ще щенням. Мені тоді виповнилося лише двадцять, до початку семестру був ще цілий місяць, а я був настільки самотній в цих чотирьох стінах, що хотілось вити вовком. Тоді в мене і з'явився Сніжок. 

Мама моя тоді бурчала, що коли твоя сім'я має такі статки треба заводити когось породистого, хто буде ходити з гордо піднятою мордою і підкреслювати статусність. Але я ні про що не шкодую. 

Та й про яку статусність може йти мова, коли твій син обрав бути вчителем, хоча «зі своїми мізками і статками, ти міг обрати якусь кращу професію, сину». Що ж, на щастя в моєї сім'ї є статки і я справді можу жити не на вчительську зарплату, бо було б дуже скрутно. 

— Ну що, Сніжку, ходімо гуляти, так? — пес відповів мені гучним радісним гавкотом. — Ходімо, мій хороший. 

Погода на вулиці була передосіння - десь з годину як завершилася злива. 

Проте Сніжок — це вам не якась невихована собака, яка стрибає в будь-яку калюжу. Він інтнліґент. Цей пес стрибає у найбільшу, найглибшу і найбруднішу калюжу, як тільки її знаходить. 

Ця прогулянка - абсолютно не виняток. Ніякі заняття з кінологинею не можуть змусити його не лізти до калюжі. Я майже на сто відсотків впевнений, що в його роду були самоїди. В нього он навіть біла плямка на грудці є. 

— Що ж, Сніжку, — я спустив його з повідця, — біжи гратися. 

Пес радісно побіг і калюжу, і не встиг я дістати телефон, щоб зафільмувати псяче щастя на камеру, як почув пронизливий жіночий крик. 

— Сніжинко! Сніжинко, стій, я зараз спущу тебе з повідця, тільки не тягни мене в калюжу! 

До калюжі, в якій плюскався Сніжок, з усією можливою швидкістю летіла білосніжна самоїдка і на повідцю тягнула... Вероніку. 

Чесно, не знаю, яким дивом, але вона все ж спустила цю хмаринку з повідця і не полетіла в калюжу. Бо я б так не зміг, напевне. 

Собаки одразу почали обнюхувати одне одного. Сніжок навіть облизав білу самицю. Я побачив, як Вероніка скривила лице. Ну звісно ж, до її самоїдочки такому як мій Сніжок навіть підходити зась. 

— Можеш не перейматися, він кастрований. 

— Та я не те щоб... — Вона підняла очі на мене. — О, Дем'яне. Ем... Не очікувала тебе тут побачити. 

— Знаєш, я теж. Не очікував. Шість років у цьому комплексі прожив спокійно — аж раптом дізнаюся, що ти теж тут живеш. Як ми не перетиналися? 

Вона закотила очі, водночас сідаючи біля мене на лавку. 

— Ти не думав, що я лише нещодавно сюди переїхала? Ні? Шкода. До речі, я скривилася, не тому, що твій пес облизнув Сніжинку, а через те, що вона потягнуло мені м'язи руки. Давно я з нею вже не гуляла. — І вона сумно усміхнулася. 

— В сенсі, ти давно з нею не гуляла? 

— Сніжинка з'явилася в мене, коли мені було п'ятнадцять. А в сімнадцять я переїхала до Києва і не могла її забрати з собою. Тож всі ці роки за нею доглядала моя бабуся. 

— Чому не могла? Твої ж батьки багаті й знамениті бізнесмени, які давно в Києві живуть. 

— Ха, я всі чотири роки в гуртожитку прожила, на відмінну від тебе. — І знову закотила очі. — Сніжинко! Пішли шукати ще інші калюжі! 

Самоїдка підбігла до своєї господарки одразу, і разом вони пішли геть. А продовжував сидіти на лавці з дивним почуттям, і спостерігав за Сніжком.