2.1

Дем'ян

У напів пустому барі, що не дивно, бо було по другій, я сидів зі своїм кращим другом, однокурсником і однокласником. Артур завжди готовий поговорити зі мною замість психолога. Принаймні мені іноді так здасться. 

— Тож, Деме, що цього разу змусило тебе мене викликати? 

— Та нічого такого, просто мені нудно. 

Я хоч і дивився зараз на склянку віскі в моїй руці, проте відчував його засуджуючий погляд. Не дарма, насправді. 

— Ну-ну, бреши далі. 

— Брешуть собаки, Туре. 

— А ти давно себе до собак відносиш? 

— Я себе до них відношу, а вони відносять мене назад. 

Він хихотнув. 

— А якщо серйозно? 

Я зам'явся. Бо Тур звісно знав про нашу з Веронікою недружбу, і це ще м'яко сказано, проте з іншої — це ж не його проблеми, а мої. 

— Пам'ятаєш, минулоріч у моїй школі були предметні тижні, і один з них — фізики та астрономії — готував я? 

— Ну так, але до чого тут це, Деме? В нашій школі, коли ми ще там вчилися принаймні, теж таке було. «Залучи до діяльності підлітків, які залучатися не хочуть», — щоправда точніша назва. 

— Так, але проблема не в цьому. Нашій директорці в голову прийшла шедевральна ідея — об'єднати між собою по кілька предметів, зробити це довжиною в місяць, і щоб її готували кілька вчителів. Міжпредметні зв'язки показати. І до фізики з астрономією тепер додалася математика. Які готувати мені тепер треба з... 

— Веронікою... Чуваче, та ти влип, удачі тобі. 

Я, врешті, знову надпив віскі. 

— А ще, коли я їй зателефонував, щоб обговорити, коли ми почнемо готуватися до цього місяця, вона заявила мені, що до навчального року ще тиждень, а до того нашого місяця взагалі три місяці, тому я маю дати їй час змиритися з цією думкою. 

— А я ще в універі казав тобі, що вона крута, а ти не вірив. 

Якби поглядом можна було спалити — від Тура лишилась би лише купка попелу. 

— А ще вона заявила мені, що зайнята читтанням "дакр роману, який ми заслужили", — я намалював у повітрі пальцями лапки, цитуючи, — і що якби вона була б як головна героїня серійною вбивцею, то залюбки витягла б мої очі. Це ж уже можна назвати погрозою життю, правда?

Я буквально бачив, як Артур залишається сміхом, поки я це все розповідаю. 

— Я дивлюся, тобі смішно? І це друг називається. — бурмотів я собі під носа. 

— Мирослава схоже нарешті змогла таки їй впихнути «М'ясника і Чорну пташку», бо Вероніка зазвичай таке не читає. А я тепер винен грошей. Ех, знав же, з ким сперечаюсь на гроші. 

— Я іноді забуваю, що ти дружиш з її найкращою подругою, — я закотив очі. — Хіба ти не мав би бути повністю на моїй стороні й не допускати спілкування з друзями моїх недругів? 

Тепер була його черга закочувати очі. 

— Ну, по-перше ми були з Мирою знайомі багато років до того, як вступили в універ. По-друге, хто ж вам з Нікою лікар, що ви поговорити не можете? Ми з Мирославою дотримуємося нейтралітету. І, якщо ти не помітив, то ми не запрошуємо вас на одні й ті ж вечірки, бо ви скубетеся постійно як індик з гусаком. 

— Може як кішка з собакою? 

— Нє. Мира каже, що у кішки з собакою є шанси здружитися, а от в індика з гусаком — жодних. А хто я такий, щоб їй не вірити?