Розділ 0 — Нуль

Я прокинувся в кімнаті, яка не мала меж. Спочатку мені здалося, що я просто не бачу стін, але згодом стало зрозуміло — їх не існує. Темрява не тиснула і не лякала, вона була рівною, мов глибока вода без дна, у якій зникає будь-який рух. Тут не було дверей, вікон, щілин чи знаків виходу. Не було навіть відчуття, що звідси потрібно виходити. Кімната існувала не як простір, а як стан, у якому зупинився час.

Я намагався пригадати, як сюди потрапив, але спогади розпадалися, щойно я намагався торкнутися їх. Усе, що було «до», втрачало форму, мов слова, написані на воді. Моє ім’я більше нічого не означало, і коли я вимовляв його подумки, воно не відгукувалося. Ніби воно належало комусь іншому або взагалі ніколи не існувало. Я зрозумів, що тут немає потреби називати себе, бо немає того, хто міг би почути.

Тіло було легким і водночас невизначеним. Я не відчував підлоги, але не падав. Не відчував повітря, але дихав. Кожен вдих був повільним і глибоким, наче сам простір вирішував, коли мені вдихнути, а коли видихнути. Ритм більше не належав мені. Я не керував ним і не чинив опору. Здавалося, що будь-яка спроба руху була б зайвою, бо тут нічого не змінювалося від дії.

Час перестав бути лінією. Я не знав, скільки минуло — хвилин, годин чи цілого життя. Очікування не мало напруження, бо не було події, на яку варто чекати. Це була тиша без початку і без кінця. У ній не виникало думок, лише слабкі тіні намірів, які одразу розчинялися. Я почав помічати, що з кожною миттю зникає потреба щось розуміти.

У якийсь момент я відчув страх. Не гострий і не панічний, а тихий, глибокий, майже поважний. Страх не перед темрявою, а перед відсутністю опори. Тут не було нічого, за що можна було б триматися: ні ролей, ні минулого, ні майбутнього. Навіть спостерігач усередині мене почав втрачати форму. Я не міг більше сказати, що «я дивлюся». Було лише дивлення, яке не мало центру.

Темрява не відповідала на запитання, бо запитання втрачали сенс. Я зрозумів, що будь-яке «чому» або «навіщо» народжується лише там, де вже є форма. Тут форми ще не було. Або її вже не було. Я не знав, що з цього правильніше, і раптом усвідомив, що різниці немає. У цьому місці початок і кінець були одним і тим самим.

Чим довше я перебував у цій порожнечі, тим чіткіше відчував дивний спокій. Не заспокоєння і не полегшення, а щось глибше — згоду. Ніби світ на мить перестав вимагати від мене бути кимось. Я не мусив відповідати, обирати, доводити. Я міг просто бути присутнім у тиші, яка не мала очей, але все бачила.

Зникнення «я» не було смертю. Воно нагадувало повернення чогось, що давно було відкладене. Ніби я скинув надто тісний одяг і вперше відчув, що не маю форми. У цій безформності не було загрози. Навпаки — у ній з’являлося відчуття нескінченної можливості, ще не обраної, ще не названої.

Я не знав, скільки це тривало. Можливо, все життя. Можливо, одну мить. У темряві не було різниці. Але в якийсь момент я помітив найменший зсув — не звук і не світло, а ледь відчутний намір. Не мій. Простору. Ніби сама порожнеча готувалася стати чимось іншим, але ще не вирішила чим.

Я не зробив кроку. Тут не було куди йти. Я просто залишився в тиші, дозволяючи їй бути такою, якою вона є. І вперше відчув, що ця порожнеча не заперечує існування. Вона його утримує.

Тут немає початку.
Але тут можливе все.