Пролог

Я не шукав чисел. Вони з’явилися самі. Не раптово і не нав’язливо, а так, як з’являються речі, що завжди були поруч, але раптом стають помітними. Спершу це були лише паузи — між кроком і кроком, між словами, які не прагнули бути вимовленими, між подіями, що ніби чекали дозволу статися. Світ не зламався і не змінився зовні, він лише сповільнився, дозволивши побачити проміжки між рухами.

У ці миті я відчував дивну порожнечу. Не як втрату і не як відсутність, а як простір, що дихає. Здавалося, за кожною дією існує форма, за кожною формою — межа, а за межею починається тиша, у якій щось рахують. Я не знав, що саме там відбувається, і не питав. Числа не люблять, коли їх називають завчасно, і я відчував це інтуїтивно.

Я йшов далі і почав помічати закономірності, які не вимагали пояснень. Деякі двері відчинялися лише після певної кількості кроків, деякі розмови закінчувалися раніше, ніж мали б, а деякі події повторювалися з дивною точністю, ніби світ забував, що вже проживав їх, або навмисно повертався до тих самих місць. У цьому не було логіки, але був ритм.

Я почав вести записи не для того, щоб зрозуміти побачене, і не для того, щоб дати йому назву. Я писав, щоб не загубити слід. Часом з’являлося відчуття, ніби це не вперше, ніби хтось уже проходив цей шлях до мене і залишив по собі не слова, а лише ритм, який тепер відгукувався всередині.

Я не знав, куди він веде. Але знав напевно: зупинятися не можна. Бо в ту мить, коли ти зупиняєшся, числа дивляться. І тоді стає зрозуміло без пояснень і доказів: це не ти рахуєш їх. Це вони рахують тебе.