Один

Один

Темне небо заіскрило десятками вогнів. Вони збільшувалися та ставали яскравішими кожної миті. Полум`яні кулі з червоними хвостами нагадували метеорити, які повільно опускалися до Землі.

Одинокий чоловік стояв на землі та дивився вгору. Вогні відображалися на склі його скафандру та все більше освітлювали сутінки. Це була дивовижна ілюмінація. Він би зрадів, якби зміг побачити таке в інших умовах. Однак на землю падали не метеори. То були уламки космічного корабля. Його корабля. І не було б нікого, хто міг би його забрати з цієї триклятої планети.
*********
Корабель летів через ліс викревлених уламків. Час від часу об обшивку зореліту щось стукалося, на що той відповідав глухим гулом. Здавалося, ніби він бідкався на своїю долю після кожного нового удару. Одного разу щось гехнуло так, що він здригнувся. Декілька людей побігло до панелі управління.
– Що там таке? Я думав, комп`ютер розрахував безпечний маршрут!
– У цьому смітнику? Почекай, он ми вийдемо на орбіту...
– То що це було? – чоловік у широких окулярах подивився на голографічний екран:
– Здається, щось вибухнуло.
– Щось?
– Спробуй розбери. Після останньої війни тут хоч музей відкривай... Залишки орбітальних станцій, кораблів, старих супутників та ще купа бозна чого. Обшивка не пошкоджена, тож боятися нічого. О, дивися, ми вже на орбіті.

Чоловіки підійшли до оглядового іллюмінатора.
– Кеану, дуй сюди! Подивись на історичну батьківщину!
– Ми на неї ще досхочу надивимося з МКС – озвався голос з глибини маленького зорельоту.
– А, ти не романтик... Ось що ми втратили, Карпентере. Ось про що ми маємо нагадати людству.
Перед чоловіками на фоні численних зірок виблискувало примарним сяйвом величезне півколо. Більшість його площини була темно-синьою, але траплялися й сірі ділянки з пощербленою структурою. Поверх цього пливли білі цятки та повзли нерівними лініями зеленуваті вогні.
– Це північне сяйво? – чоловік кивнув – Цікаво, як воно виглядає безпосередньо на Землі.
– Думаю, набагато краще... Але це якось наступного разу. Наша головна ціль - центральний архів.
Вони відійшли від іллюмінатора й наблизилися до пласкої чотирикутної панелі. Карпентер махнув рукою й понад нею з`явилася трьохвимірна зоряна карта. Капітан декілька раз перегортав її пальцями, врешті дістався до невеликої зоряної системи й тицьнув на третю планету біля сонця. Карта заблимала червоним. Поверх неї загорілися літери: "Заборонена зона". Навігатор проігнорував ці закиди комп`ютера й вивів на огляд поверхню планети.
– Архів знаходиться ось тут.
– Знаю. Колишня столиця Європейської республіки, Ліверпуль – буркнув Карпентер.
– Я чому тобі показую. МКС наразі знаходиться понад цим сегментом планети. Ми зможемо тебе швидко підібрати, якщо щось піде не так.
– Усе буде добре. Я більше хвилююся, що від нього нічого не лишилося – з іншого відсіку визирнув Кеану:
– Дурниці. Він захищений краще за будь-який бункер. Все таки то була скарбниця усіх знань людства.
– Добре... Одного тільки не можу збагнути: чому все це закрили?
– То не наша біда. Ми просто повернемо це людям.
Чоловіки стали в коло й склали руки до купи:
– У нас все вийде. Працюємо оперативно і патруль навіть не довідається про чиюсь присутність. А тепер за роботу!
– За роботу! – крикнули всі разом та розчепили руки.
*********

Навколо все двигтіло. У вухах стояв свист, а в голові паморочилося. Десантна капсула явно була з дефектом, тож кружляла, немов скажена. Удару об землю він не відчув. Певно, його вимкнуло на підльоті до землі, бо коли він розліпив очі, рух припинився. Понад дверима капсули блимав зелений датчик. Він кволо натиснув на кнопку, але вони не відчинилися. Декілька разів спробував ще, але з тим же результатом. Довелося робити все в ручну за допомоги аварійних важелів, лайливого слова та старого доброго тумака ногою. Добре, що скафандр дозволяв.
Він опинився всередині великої ями. Понад ним нависали розламані металоконструкції й зяяла велика діра, крізь яку світило тьмяне сонце. Довелося дертися на гору.
У динаміках зашипіло:
– Агов, Карпентере, чуєш? Чу... гов... що ... я ... каж...
Чоловік видряпався з ями й опинився у просторій будівлі, заставленій довгастими металевими предметами з чотирма колесами. Через розлам у даху можна було побачити, що будівля має багато однакових шарів.
– Карпентер!
– Так, тепер чую!
– Ми вже почали хвилюватися...
– Мене закинуло... здається, це автостоянка. Пірнув у самий глиб.
– Так, є іще одна проблема. Тебе добряче віднесло у бік від курсу. Доведеться пройти з десяток кварталів. Перевір, навігація працює?
– Зрозумів – космонавт пробігся пальцями по панелі, розміщеній на передпліччі. Перед ним виникла карта місцевості й можливі маршрути до архіву – Все працює.
– Ми стикуємося зі станцією. Удачі.
Карпентер йшов через присипані вулканічним попелом вулиці. Його зустрічали скелети машин та прочинені двері покинутих будинків. Кожен крок здіймав куряву. Час від часу десь поодаль осипалися бетонні конструкції. Астронавт уважно придивлявся до старого міста, хоча й мав обмаль часу. Не кожного дня потрапляєш в музей під відкритим небом.

Нарешті, здаля показалася величезна будівля, яка нагадувала два сірих паралелепіпеда, поєднаних темною перемичкою. До неї вели довгі та широкі сходи, по бокам від яких розташовувалися залишки зелених насаджень. Один із паралелепіпедів будівлі втратив частину свого даху, а його стіни взялися тонкими тріщинами. Коли астронавт підійшов ближче, і оточуючі споруди розступилися, то зрозумів що з правого боку від архіву на декілька кілометрів у бік розкинулася пласка поверхня, що поступово поглиблювалася до середини. Біля сходів стояло декілька уцілілих дерев. Карпентер хотів доторкнутися до одного з них, але як тільки рукавиця скафандру наблизилася до стовбура, воно розсипалося, неначе його ніколи й не існувало. Чоловік стукнув по комунікатору:
– Агов, хлопці. Я дістався до архіву – за декілька секунд з шипіння й клацання вирізнився голос капітана:
– Чудово! Ми тут намагаємося відновити дані. Таке враження, ніби їх навмисно пошкодили. Думаю, наш ком`ютер з усім впорається.
– Ем... А Кеану певен, що міста накрив вулканічний пил?
– А до чого тут він? Так повчають відомі історики.
– Просто тут... воронка на пів-міста. І вся органіка розсипається на пил. Таке враження ніби вибухнула протонна бомба...
– Візьми проби цього пилу! Обов`язково в декількох місцях! Якщо ти правий... ­– до розмови підключився Кеану, але капітан його перебив:
– Хай спершу візьме проби! Слухай, коли зайдеш в архів, зв`язок перерветься. У тебе не так багато часу. Слідкуй за рівнем кисню та не відволікайся на забавки. Твоя задача центральний процесор. Того блоку пам`яті, який ти взяв із собою має вистачити на...
– Я пам`ятаю інструктаж.
– Добре. Встанови його й вийди на зв`язок, щоб ми знали, що все в порядку.