- Оденсе! - крізь сон донеслось до мене якесь знайоме слово…
- Оденсе, мля, приїхали!
Відкривши очі, я побачив прокурені вуса водія в небезпечній близькості від мого обличчя,
- Тільки цілувати не треба, не принцеса – сказав я, відсовуючись подалі від тієї прокуреної рослинності.
- Ага, розмріявся, я тільки дружину цілую і то по великим святам. Вставай давай, приїхали. Рюкзак твій біля автобуса стоїть.
- Дякую за поїздку! А де тут залізничний вокзал? - запитав я в воділи, зручно прилаштовуючи наплічник.
- По запаху знайдеш! Ти ж у нас чутливий до ароматів! - сказав мені на прощання драйвер і заржав як жеребець.
Оденсе зустрів мене, дрібною мжичкою, характерною для скандинавських портових містечок та кумедним пам’ятником Гансу Крістіану Андерсену.
Великий казкар, точніше його, верхня половина до поясу, знаходилась над землю, а нижня, мабуть десь під тротуаром
Ніфіга-собі носяра - подумалось мені. Власне кажучи, дізнався я про те, що це Андрерсен, тільки прочитавши надпис на меморіальній дошці, бо скульптор, який створив цей «шедевр» , або знав Ганса за життя, або дуже його за щось не любив, тому що носа йому змайстрував такого, що Пінокіо, якби побачив цей « агрегат» почав би неконтрольовано брехати на ґрунті заздрощів та конкуренції.
Взагалі місто справляло дуже позитивне враження: прекрасна архітектура, чисті вулиці та незліченна кількість велосипедів, які снували туди-сюди, катаючи на собі містян.
Залізничний вокзал я знайшов напрочуд швидко, він був невеличкий та симпатичний, власне як і все в цьому казковому містечку.
Розмінявши, добуті з трусів, сто доларів, я зустрівся з першою проблемою – сучасні, мать його, технології. Купити квиток виявилось не так просто. Тут не було звичної мені каси з чергами та злими тітками, їхнє місце, зайняли, ще більш бездушні монстри - термінали для придбання проїзних документів.
Тупив я біля того механічного чуда хвилин з двадцять, тицяв пальцями на різні кнопки, переводив з датської на українську, за допомогою смартфону, підглядав як то роблять за сусіднім терміналом, та один чорт, з того нічого путнього не виходило…
Порада, для всіх земляків-мандрівників – в будь-якій незрозумілій ситуації матюкайтеся рідною мовою…
Тільки но в мене зірвало дах, і я почав пояснювати тому залізному шматку лайна хто він і куди його потрібно запхнути його творцеві, як поруч материлізувався україномовний легінь…
- Привіт, земляче! Ти б заспокоївся, бо зараз Politi прибіжать, навіть ферму побачити не встигнеш…
- Українець? - з щирим подивом запитав я хлопчину.
- Уяви собі, так. Якось так склалось, що місцеві не говорять на мові – посміхаючись відповів чувак.
- Круто! Друже, ти не повіриш, який я радий….
- Повірю - не дав мені закінчити, новий знайомий
- Тобі куди треба? Вибач, я спішу, в мене потяг через три хвилини.
Я хутко дістав папірець з адресою і передав його земляку, він глянув, якось хитренько посміхнувся, потім його пальці забігали по сенсорному екрані термінала і вже через декілька секунд в мене був квиток.
- Тримай земляче. Я Дімка Хотний, недалечко від тебе живу. Напиши в Facebook якось, а тепер все, щасти - схопивши свою сумку, хлопець помчав, навіть не дочекавшись підготовленої мною нашвидкуруч, оди вдячності.
Весь той негатив, який виник під час спілкування з «квитковою залізякою, розвіявся після поїздки іншою залізякою – датським потягом. Так, для порівняння – клозет приміського потяга в Данії, в сто разів комфортніший та чистіший ніж самий дорогий СВ на рідній «Укрзалізниці», шістдесят кілометрів шляху від вокзалу до станції, на якій мене чекав роботодавець-вікінг, Якоб, я подолав за 20 хвилин!
От і зустрілись. На перший погляд, мій новий начальник виглядав доволі брутально: здоровенний бородатий чувак в фермерській робі, та чоботах. Він сидів на капоті свого дорогущого, але брудного пікапа Тойота Секвоя і чекав на жертву, точніше на нового робітника-практиканта з України. Єдине, що в цьому образі, видавало не брутальність, це шапка з надписом Angry Birds та цінник, який мантилявся з боку і здається взагалі не парив Якоба.
По дорозі до мого нового дому, спілкуючись з босом на суміші есперанто та англійської, я зрозумів, що працюватиму на молочній фермі, «вокером», але не тим «вокером», що бродить по Техасі з вінчестером і відстрілює поганих чуваків, а тим який доїть корів, і чистить кізяки, ще я дізнався інформацію, яка мене дуже порадувала, на фермі є робітники українці: Орест – вокер карпатський ренжер, Іван – полтавський трактор-драйвер і Євген – наш менеджер, але по-факту прораб, який живе не далеко біля ферми, а я буду жити безпосередньо на фермі з «вокерами» в двохповерховому staff house.
Познайомившись з сусідами та випивши декілька банок пива, мене вирубило: дорога, емоції і думки про перший робочий день…
- Які ж вони здоровенні, мля. Я не піду до них, ну його, ти бачиш взагалі, яка вона величезна? Її мабуть тонна...
- Ні! Тони дві десь, це одна з кращих! шістдесят літрів на добу! Рекордсменка! А ти не сци, вони добрі і спокійні взагалі. Головне щоб не притисла ніде. Одному студенту колись три ребра зламало, ох і крику було... - якось так, мій новий датський колега, який чудово говорив українською, провів лекцію з техніки безпеки
Можете не вірити, але вимова його і справді була доволі гарна, майже без акценту, це мабуть тому, що Орест був з Рахівського району, чи десь з тих країв.
Так почався мій перший робочий день, та й взагалі, перше знайомство з фермерською справо і коровами, яких було сім сотень голів, вагою понад дві тонни кожна...