Дорога в королівство

Не памятью з якої ноги я того ранку встав, але відразу вступив в щось тепле та липке.

"От кудлатий мудак, подумав я" - і штурхонув мирно спавшого шерсяного серуна, який ляпнувся на підлогу біля ліжка, позіхнувши на всі тридцять два, чи скільки у нього там зубів, м'явкнув якісь свої котячі матюки і побіг на кухню.

Сівши на край постілі, я подивився на одну зі своїх нижніх кінцівок і зрозумів, що Рузвельт ( мій кіт та духовний наставник) тут як то кажуть не при ділах, тому що вступив я в субстанцію, яка ще вчора була шоколадним морозивом.

- Чуєш малий, я той, вибачаюсь, а хоча, іди в сраку...  - послав я ні в чому неповинну тварину, тим більше, Рузвельт послав мене перший, а зараз торохтів своєю тарілкою з дорогим Royal Canin, так як для кота я нічого не жалів, як і самого кота, який пережив зі мною два переїзди, а сьогодні мав переїжджати втретє, на завжди...

Новим домом для мого чотирилапого друга по нещастю, стане однокімнатна квартира знайомої художниці, Асі. По-перше, вона добра та без хлопця, тому вся увага й любов дістанеться Рузвельту, по-друге, вона вегетаріанка, тому, я впевнений, що кота вона не з’їсть, навіть, якщо в неї будуть фінансові труднощі.

Причиною котячої міграції стала міграція, його меркантильного господаря, тобто мене, який повівся на півтори тисячі єврів на місяць і поміняв прекрасну заможну Батьківщину, на якусь невідому Данію.

В своє виправдання можу сказати наступне: до заможних земляків я не відносився, хоча декілька останніх років ставив собі за ціль трансформуватись в інтелігенцією середнього класу, навіть працював в газеті і носив піджак, але згодом зрозумів, що середнього класу в нас немає в принципі а інтелігенція п’є «Чернігівське» біля під’їздів на Подолі.

Як казала мені колишня, дізнавшись про мою авантюру: « Від себе не втечеш…» - Звичайно я їй не повірив, тому що тікав я не від себе, а від корупції і фінансової скрути, яка, як мені здавалося, займала все більшу територію існування на теренах нашої країни. Та й в загалі, сфіга лі, це я колишню маю слухати…

Тому я послав до дідька, не потрібні зараз спогади і почав збирати речі. Круто, коли їх майже немає: чорні джинси, чорна парка, старі вилинявші кроси, трішки трусняка і носків - все - готовий.

Покурити на доріжку і вперед.

Ну, що за натура така, не встиг вийти з квартири, як ностальгія запустила свої слизькі щупальця в серце та душу...

Крута була хата, крутий кіт і сусід-рокабільщик, також крутий. Совковий ремонт тих апартаментів компенсував вид з вікна, який круглий рік показував шедевральну панораму правого берега, з Лаврою, монументом Батьківщина-мати та іншими історичними принадами столиці. А всіх хто споглядав наше вікно з надвору, вітав здоровенний американський стяг, розміром два на два метри, який ми почепили, якось по п’яні, години так о другій ночі, під супровід відповідного гімну, корочше згадати було що...

Тепер, всі ці хороми, будуть ділити Єл та якийсь новий чувак. В спадок своєму сусіду, разом з моїм "вбитим" шосейником Пежо, я лишив декілька банок, подарованого ним же, брілоніа та пару шкарпеток, які не встигли висохнути на балконі.

Ось так, копирсаючись у власних спогадах, я проїхав до місця відправки на маршрутці, і мені почало здаватись, що ідея поїздки в Данію "бусом", не така вже й класна, та з іншого боку, побачити декілька Європейських країн, хоч і з вікна автобуса, перспектива доволі непогана, особливо якщо Європу ти бачив, виключно завдяки телепередачі "Орел і решка"..

Я був би не я, якби й тут не наштовхнувся на якусь халепу… 99,9 відсотків пасажирів, то був молодняк, котрий їде шукати кращої долі в Польщу, Німеччину чи Скандинавію і тільки біля мене, сіла одна єдина, здоровенна тьотька, яка всю дорого шмигала носом, чухала себе під пахвами та щось їла...

Як же вона заколупала, постійно йорзати дупою, штовхати мене ліктями і смердіти різним смаженим провіантом не першої свіжості... Ще одним чудовим бонусом до цієї поїздки економ класом, були два пса, якоїсь там рідкісної породи, котрих воділа перевозив з Полтави багатим Європейцям, за валюту.

В такій чудовій компанії, під супровід шморгання гавкання та плямкання, ми доїхали до українсько-польського кордону, точніше не до самого кордону, а до безкінечної черги, яка закінчувалась десь аж за обрієм. Після третьої години очікування йорзати почали всі, ще після трьох, питання «Де постяти?» стояло наскільки гостро, що водій, який був схожий на соліста блотняцького гурту " Бутирка", міг бути розірваний на шматки лютими від терпіння пасажирами, або просто обістяним з ніг до голови. Розуміючи вірогідність, як першого так і останнього, драйвер так-сяк, проповз поміж автівок і до тягнувся до майданчика з біо-туалетами.... 
Зливши баласт, разів зо три, громада українських «гастерів» загрузились до буса і ми поповзли далі...

Шістнадцять годин, рівно скільки ми перетинали кордон з сусідньою державою, як казали більш досвідчені заробітчани, це ще пощастилоло.
Особливих труднощів на кордоні не виникло, нашу митницю ми пройшли якось не помітно, польську ж без особливих затримок. Сонний «пшек-митник», трусонув вибірково декілька сумок, відібрав у вусатого пацана блок цигарок, і на мою превелику радість, одну з сумок тьотки, де було розфасовано пів кабана.

Неймовірно те, що собаки, які вили майже весь час, перед кордоном позакривали писки і поляк іх навіть не помітив.

Та справжні пригоди почались після того як ми заїхали в країну мерседесів і гарних доріг. Проїхавши з десяток кілометрів по розкішним бундесівським трасам ми потрапили на поліцейський блок-пост.

Зупинивши мікроавтобус на спеціальному майданчику та запхнувши до рота сірника, мабуть для повноти образу, наш шофер пішов на стрілку до поліцаїв, які відверто кажучи дивились на наш транспорт а потім і на нас самих, як венеролог на тріпер - Буденно та без задоволення.
Через декілька хвилин наш блотний водій, в супроводі двох офіцерів, почили рухатись в наш бік, а ще через хвилину, двері відкрились випускаючи в чисте німецьке повітря аромати двадцяти годинної поїздки.