4

Інокентій лежав на чомусь незрозумілому й не міг навіть поворушити жодним м’язом. Це не тому, що він забився, впавши із значної висоти. Просто його тіло сковував шоковий стан, викликаний оцим несподіваним падінням у… 

Ступор почав проходити, бо до голови одразу полізли надокучливі роздуми: як можна було кудись провалитися, виходячи з дверей власної квартири; чому падав він у суцільній темряві, проте відчував, що це падіння якесь уповільнене; на що саме він впав, що нічого ніде не болить; де він тепер знаходиться і, нарешті, скільки ще можна отак от валятися? «Як у тридесяте царство провалився!» – сам про себе ледь не порснув зі сміху Інокентій. Він нарешті трохи підняв голову, намагаючись розгледіти хоч щось навколо себе. Навіть у ночі очі звикають й дозволяють більш-менш орієнтуватися в просторі. Та не про цю місцевість таке можна стверджувати – було настільки темно, що жодні видивляння навколо не дали ніякого результату.

Зітхнувши від безвихіддя, хлопець спробував підключити інші органи чуття й смачно потягнув носом. Груди одразу наповнилися дивовижними незнайомими запахами медових присмаків. Неначе холодне небо, зоряний пил та дощі метеоритів від польоту фенікса перемішувалися в єдине, нагадуючи щось між жасмином, лавандою, великим багаттям та свіжим снігом – дивовижне поєднання вщент непоєднуваного! І ця спроба виявилася марною – отримана інформація не допомагала зорієнтуватися, знову наштовхуючи на недоречні здогадки про якісь там царства…

Він перевернувся на спину – можна ж по зорях зорієнтуватися! Та де там – не видно ні зги… То може руками навколо помацати? Десь якась стіна буде чи інші предмети? 

Скажіть чесно – ви давно мацали голими руками траву? От які відчуття повинні були виникнути в Інокентія від дотику до трави? Невже вона й справді повинна нагадувати шовк? А може вона штучна? Та ні, зелена й кожний листочок такий пружний, молоденький… Стійте! Як це він бачить цю ніжну траву, на якій лежить? А от і міцні дерева з густою кроною, що оточують дивовижну галявину, повну квітів і метеликів…

Так, тепер був суцільний день – ніякого світанку, перших променів. Тільки-но було хоч око виймай, а тепер неначе посеред сцени, з усіх боків оточений софітами…

Інокентій ще трохи посидів, приходячи до тями. Думки все одно привести до ладу чомусь не виходило. Мозок відмовлявся визнавати, що він отак, в одну мить, міг провалитися хтозна куди й опинитися серед дивовижної галявини. Тому він піднявся й вирішив пошукати хоч когось, розпитати, де це він, а потім можна буде й думки до ладу спробувати повернути. Кинувши оком позаду себе, він знову здивувався – ця травичка яскраво смарагдового кольору піднялася, неначе він на неї й не падав зовсім, відновлюючи первозданну недоторканість чарівної галявини.

Через кілька кроків травою-муравою зненацька винирнула дуже незвична стежка, вимощена різнокольоровими камінчиками, які так і грали в сонячних променях найяскравішими кольорами. Наш герой навіть присів, уважно роздивляючись це барвисте розмаїття й, звісно, не втримався, щоб його не помацати. Що ж, він правильно зрозумів – так просто жодного з них виколупати не вийде. Якийсь надзвичайно талановитий майстер усі камінці поскладав настільки щільно, що й голку між них не всунеш…

• З дороги! – зненацька пролунав пронизливий, але низький та власний жіночий голос.

Звісно, що Інокентій ніяк не очікував такого й, з несподіванки, одразу почав шукати нову точку рівноваги, упершись сідницями в землю. Від побаченого в нього відвалилася щелепа. На нього насувалася чи-то дивна, чи-то кумедна жінка. Вона була в рожевій сукні, прикритій зверху також рожевою кофтинкою, щоправда іншого відтінку зовсім не в тон, а зверху розвивалося у всі боки наче кучеряве, а може й просто недоглянуте охристо-русяве волосся. Довершували картину величезні білі кросівки, в яких вона ледь встигала перебирати своїми невеличкими ніжками. «Ну просто сніговик у молодості!» – одразу подумалося Інокентію, який ледь стримував сміх від побаченого. 

Незнайомка була наче й не далеко, проте перебирала своїми величезними кросівками настільки повільно, що, здавалося, в черепахи було більше шансів дійти до хлопця першою. «І чого було так репетувати? Їй іще повзти та повзти» – знову подумки обурився молодий письменник, підіймаючись нарешті з трави.

• Доброго ранку, – вирішив він скористатися нагодою й спробувати дізнатися, де саме опинився.
• Який там ранок! Обід вже скоро! – невдоволено відповіла незнайомка, навіть не вітаючись. Якимось дивним чином умить вона опинилася поряд із ним.
• Так тільки наче день почався… – хлопець взагалі нічого не розумів, на автоматі пішовши поряд із жінкою. В голові ж тільки й крутилося – «і як це вона так швидко…».
• А так завжди, – парирувала незнайомка, продовжуючи свій повільний рух. – Наче тільки життя починається, як уже й скінчилося.
• Ви кудись поспішаєте? – вирішив змінити тему Інокентій.
• На свято. – Коротко відповіла та.
• А з вами можна? Я, до речі, Інокентій.
• Не можна, а треба! – вона навіть зупинилася від почутого. – Його світлість віддали розпорядження, щоб усі мешканці були присутні. – Зненацька незнайомка плеснула долонями й витріщилася на хлопця. – Ти Інокентій? А я Мальвіна… – І знову почала рух, усім своїм видом показуючи, що запізнюватися не варіант.
• А з якого приводу свято? – наш герой уже не знав що думати, бо слова цієї «Мальвіни» тільки ще більше додавали каші до його голови.
• Ну як же! – вона знову призупинила рух. – Хіба ви не дивилися «Вісник Смарагдового лісу?».
• Ще не встиг, – про всяк випадок вирішив збрехати Інокентій. Звісно, він жодної гадки не мав, що це за вісник такий.
• Золота рибка Його Величності померла. Тому сьогодні похорони. – І вона, як ні в чому не бувало, продовжила свій рух.
• А похорони – це хіба свято? – Інокентій від несподіванки навіть зупинився. Так, він уперше чув про свято у вигляді похорон, але ще більше його дивували слова уточнення про золоту рибку Його Величності…
• Схоже, ти зовсім не розумієшся на сучасному придворному етикеті! Тобі слід спочатку зайти в кав’ярню перед площею та трохи розпитати про вчорашні зміни…
• Може ви трохи б допомогли… – хлопець навіть не встиг сформулювати власної думки, як Мальвіна різко зупинилася й устромила в нього прищурені очі.
• Я поспішаю! Кількість безкоштовних порад вичерпано!