3

Сонячний зайчик уже давно намагався дістатися очей Інокентія. Він, неначе граючись, спочатку проскочив підлогою, піднявся на ліжко, непомітно підкрався до подушки й тепер безсоромно всівся майже на самісінькому носі нашого героя. Таку нахабність хлопець уже не стерпів і розтулив нарешті очі. Він взагалі не міг спати при світлі, а тут іще той зайчик.

Яскраве світло, яке заливало всю його спальню, говорило про те, що «вставання о п’ятій ранку» тепер стало трохи неактуальним. Звісно, добре, що сьогодні субота й на роботу можна не поспішати, бо уже…

В Інокентія очі не просто округлилися, а намагалися якомога швидше чи-то повискакувати на підлогу, а може й на лоба вилізти. «Дев’ята!» – наче подумки прокричав той, ледь не оглухнувши від таких думок. Як він міг стільки проспати, неначе провалившись у небуття? Якби це робочий день, то йому б вже виписували штрафні санкції за запізнення…

З іншого боку, наш герой відчував, що нарешті виспався. Так! Він не просто поспав кілька зайвих годин, а по справжньому виспався. Якась легкість та бадьорість наповнювала зсередини, штовхаючи на чергові подвиги. Навіть нічний кошмар… не правильно! Навіть нічний візит незнайомки… неправильно! Навіть нічний візит Феї тепер не тиснув на мозок. Хоча, перестрахування щодо неправильних думок у бік нової знайомої (схоже, так їй буде приємніше), буде зовсім не зайвим. Як там каже наш начальник, коли не знає що робити? Дивно, але Інокентій не міг пригадати його точний вислів. Щось на кшталт все буде гаразд… ні, не так! І навіть не чудово. То як? Ну не дзвонити ж Сан Саничу, щоб він іще раз нагадав, яким саме курсом слід відправляти всі проблеми. А зараз – сніданок!

Давно вже Інокентій не знищував звичайну смажену яєчню з таким задоволенням. Так, може вона й не така звичайна, бо готував він її за рецептом бабці з цибулькою, помідорами та великими шматками бекону. Наче й страва простецька, багато часу не потребує, а от настрій підіймає пречудово.

Хвала небесам, літня погода, якою балував початок вересня, дозволяла просто всунути ноги в сандалі й вже вдягнений для подорожей… А куди саме він зібрався? Може час не про подорожі думати, а сідати за його улюблений комп та починати творити справжню магію? Так! Інокентій відчував себе у подібні хвилини саме чарівником – він просто натискав якісь звичайнісінькі літери, а на екрані монітору з’являлися неймовірні та захопливі сюжети. Ну хіба це не реальне чаклунство?

«А яке то чаклунство мене на вулицю винесло?» – сам собі почав задавати риторичні питання наш герой. Бо ось він тільки-но був у коридорі, дивився на свої сандалі та думав, чи не сходити по хліб… І ось він уже у дворі будинку! Яка хороша ідея – він зібрався по хліб, а далі буде шукати тему для нового сюжету! 

Інокентій, ноги якого самі несли його до виходу з двору, зупинився, неначе вкопаний. Двірничка, майже повністю перегородивши прохід своїми сміттєвими приладдями, гучно пригадувала мешканців будинку. Ця простецьки вдягнена жіночка мала неабияку славу навіть за межами їхнього ОСББ і жодний не хотів із нею зв’язуватися.

Ноги самі розвернули нашого невизнаного генія та понесли обходити будинок з іншого боку. У той час до голови почали лізти трохи незвичні думки… хоча для нього подібний вирій неочікуваних думок був майже стандартним. «І чим це їй наші мешканці завинили на цей раз? Ну справжня тобі відьма!...» Інокентій аж зупинився, ловлячи на собі стурбовані погляди сусідок коло власного під’їзду. Замість думки, яка ледь не осяяла його відповіддю на чергове риторичне запитання, тепер голову свердлило: «А ці пліткарки коли встигли окупувати всі наявні лавочки?». Він навіть почав відчувати, що пауза дещо затягнулася, а його обличчя червоніє просто на очах.

• Гаманець забувся… – натягнуто посміхнувся він сусідкам, хлопнувши себе по кишенях і швиденько прошмигнув у під’їзд.

Він перестрибував через сходинку, несучись до дверей власної квартири, а вуха самі, неначе спеціально вслухалися гучний гомін під’їзних пліткарок:

• Справжній розтяпа! – з докором заявила одна.
• Та ні, просто одружитися йому треба! – тут же показала свою обізнаність інша.
• Та яка йому дружина! – заперечила найбільш голосно ще одна. – Із його культурою тільки дружину йому й подавай! Викажи співчуття краще!
• А що в нього з культурою?
• Ну он, з нами навіть не поздоровкався.
• Ми теж із ним не здоров…
• Нам можна, ми старші…

Інокентій захлопнув нарешті за собою двері й перестав чути неприємні жіночі голоси. «І чого це я перед отими відьмами виправдовуюся!» – знову відвідала мозок химерна думка. Ось воно! Якого сюжету йому треба шукати, коли навколо повно отаких… І він знову замислився – а що це з ним відбувається останнім часом? Після нічних пригод він отак вискочив дивним чином із дому, а його чатувала ціла зграя місцевих відьом! Одна двірничка чого варта! Хіба це може бути пустим збігом? Може, це і є сюжет, який сам його знайшов? А хліб почекає?

Якось само собою нашого письменника занесло до кухні, дивним чином зварилася кава… І ось він уже знову перед екраном власного монітору сьорбає запашну рідину. А очі не відриваються від свіже виведеного напису «Інокентій Пастернак». Звісно, назва твору це найскладніше питання, бо в цих кількох словах прихований увесь замисел майбутнього твору. Але про що саме буде його твір?

На Жаль, творча криза це не просто словосполучення. Кожен митець рано чи пізно мусить із цим словосполученням щось робити, бо інакше вимушений буде з ним жити вічно. Схожі відчуття починали накривати й наше юне дарування.