2

Влягтися спати – це тільки на словах звучить легко й зрозуміло. А як реально дочекатися того самого сну? Коли голова повністю зайнята роздумами… Дивовижно, що навіть не сформулюєш, про що він думає! Про те, який саме сюжет обрати в якості можливої ідеї? Чи до якого автора заглянути за свіжими підходами? Або, які герої в новому творі виглядатимуть найбільш перспективними? Якими краєвидами надихнутися? Можливо, де саме та в які часи слід розгортати події майбутнього роману?

Ні! Про все оте Інокентій лише робить вигляд, наче намагається думати. А до голови самостійно лізе ціла купа якихось сторонніх питань, на які він навіть не звертав уваги весь день! Принаймні, робив усе можливе, аби не звертати. Наприклад, чи буде в цьому місяці премія, чому смажена картопля закінчилася так швидко, може все таки слід припинити економити й почати їсти в буфеті фірми… А, дідька лисого! Ще одна неочікувана думка – як йому вдається вдень відганяти від себе усі оті нікчемні проблеми, а в вечорі, лише торкнеться головою подушки, неначе відчиняються їм ворота до самісінького мозку…

В двері спальні постукали…

Умить голова Інокентія стала чистою та легкою неначе пушинка. Юрба пустих питань, яка тільки-но закіп’ячувала мозок, зненацька випарувалася. Лише великі краплини холодного поту повиступали на лобі й тепер занадто відчутно почали спускатися на скроні, зливаючись у невеличкі струмочки. Чому? Ну а як би ви самі відреагували на стук у двері вашої спальні, якщо жили б одні? Ось і наш герой в цю хвилину виявився не те щоб зовсім не героєм, проте з дуже не героїчним відчуттям калатання серця десь у районі лівої п’яти. Він так і не зміг нічого відповісти на той стук. Тиша аж бриніла навкруги – жодного звуку.

«Може, привиділося?» – намагався заспокоїти себе письменник, не зводячи очей з дверей спальні. Те, що стукіт не повторювався, давало певну на дію на правдивість отаких галюциноподібних припущень.

• Перепрошую, – нарешті прозвучав за дверима жіночий лагідний, але занадто нетерплячий голос, – вам нічого не привиділося!

У Інокентія від таких слів піт почав виступати сильніше, а нижня щелепа відпала й зупинилася, лише торкнувшись грудей. Дихання перехопило, через що автор майбутніх бестселерів ледь не наблизив час свого визнання, збираючись віддати Богу душу.

• Проте, це верх безкультур’я тримати гостю за дверима без відповіді! – голос значно посуворішав.
• Я… як… – ледь зміг вимовити Інокентій.
• Я більше не можу чекати й заходжу!

І дійсно, хлопець чітко побачив, як через зачинені двері до спальні проникла спочатку паличка із світлом на її вершині, потім голова жінки в дивному капелюшку. Вона швиденько зиркнула навкруги, неначе оцінюючи обстановку, та посунулася вперед. І ось, через якісь частки секунди, в кімнаті стояла вже немолода жінка в дивному одязі. Її сукня більше нагадувала пишне вбрання чи-то герцогинь чи то…

• Ні, я не королева! – розсміялася жінка, випереджаючи потік думок Інокентія. – Дозвольте відрекомендуватися, Фея, – якось зовсім не по королівські додала вона, зробивши невдалу подобу реверансу.
• Яка ще Фея? – Інокентій намагався почати шарудіти навколо в пошуках мобілки – треба викликати поліцію, нехай вони розбираються з цією незнайомкою, та він не міг навіть поворушити пальцем.
• Просто Фея, – розчаровано знизала плечами та. Вона навіть наставила на Інокентія свою паличку із світлом на кінці, неначе намагаючись переконати того в правдивості своїх слів.
• І що «просто Фея» забула в моїй спальні? – тільки й зміг вичавити з себе хлопець.
• У мене тут невідкладні справи, – вона на мить замислилася. – Взагалі, чому мені ніхто не запропонував присісти? У вас геть манер немає!

Тепер незнайомка неначе пропливла в повітрі до крісла, підняла паличку, на кінці якої утворився світлий вихор. Майже одразу після цих маніпуляцій з крісла зникли звалені речі, для яких хазяїн ніяк не міг виділити час, щоб розкласти по місцях. Тепер вона повільно обернулася в повітрі й поважно всілася на тільки-но вивільнене місце.

• З чого почнемо? – не очікувано звернулася вона до розгубленого господаря.
• Що ви маєте на увазі? – Інокентій ще більше вжався в ліжко, намагаючись стати зовсім непомітним. Проте, це йому анітрохи не допомогло.
• Я вже зрозуміла щодо відсутності у вас елементарних навичок етикету, та можна було б і представитися дамі, –  нарешті заявила вона, встромляючи в письменника холодний немиготливий погляд.
• Інокентій, – ледь чутно прошепотів той, додавши подумки: «хто б іще говорив про етикет»…
• Я так і думала! – вона нарешті розслабилася й відкинулася в кріслі. – Що ж, Інокентій, ви мріяли про допомогу, то я тут для того, щоб надати її.
• Звідки ви це… – хлопець не встиг договорити.
• Я ж сказала, що я Фея! До речі, Кєша, у моїй присутності думки на кшталт «хто б іще говорив про етикет» бажано не використовувати, – вона казала це з непідробною пристрастю, встромляючи погляд кудись у далечінь. – Звісно, я не злопам’ятна, проте на пам’ять поки не жаліюся. А там хто мене знає, що через ту пам’ять можна утнути… – на цих словах обличчям незнайомки промайнула блаженна посмішка, яка «Кєшу» лякала ще більше.
• Вибачте… – знову ледь чутно промимрив Інокентій.
• Прекрасно, будемо вважати інцидент вичерпаним. То до справи. – Тепер вона посуворішала, струнко всілася, неначе королева на троні, й знову устромила немиготливий погляд у господаря спальні.
• І як ви можете мені допомогти? – тільки й зміг у відповідь кілька разів кліпнути очима той.
• Зробити ваш новий твір справжнім бестселером, виданим накладом, більшим за «Гарі Потера», – на обличчі незнайомки знову з’явилася якась дивна уїдлива посмішка.
• А це можливо? – Інокентій промовив слова ледь відчутно, проте майже одразу злякався своїм сумнівам у можливостях цієї незнайомки.
• Ти абсолютно правильно злякався сумніватися в моїх можливостях! – перейшла на «ти» Фея. Обличчя в неї вмить посуворішало, посмішка зникла, а очі кинули пару блискавок у бік хлопця. Схоже, мінливість настрою була її візитівкою. – Я вже попереджала про недоречність подібних думок.
• А що треба від мене в замін? – спитав письменник, потупивши очі.
• Нарешті, правильне запитання. – Тепер голос Феї звучав спокійно. Блискавки в очах зникли, вона розслабилася й зручніше розляглася в кріслі. – Ти віддаси мені те, без чого не зможеш бути собою.
• Вам потрібна моя душа? – Інокентій розчаровано додав про себе «невже без Мефістофеля таки не обійдеться?».
• Ні, її можеш залишити для свого улюбленого Мефістофеля, – Фея скривила гримаску незадоволення – саме так: «гримаску». Тут вона зненацька додала: «Дурнику!» й несамовито розсміялася вкрай неприємним, навіть образливим сміхом.