1

Інокентій Пастернак (саме такий псевдонім обрав наш герой для оприлюднення власних творів) нарешті вимкнув комп’ютера та прикрив втомлені очі. Новий конкурс романів – хіба це не вдала можливість показати таки, на що ти здатний, та довести нарешті всім навколо, що недарма називаєш себе письменником? Ну то й що, що кілька написаних книжок ніхто не читає – хіба вони від того стають гіршими? Що накажете робити, якщо читач просто незрілий та не хоче вдумуватися в його глибокомислені літературні заверти! Подавай їм, бач, усе просте та зрозуміле, неначе ясний день! Як відповідь на це молодому письменнику завжди хотілося кинути читачам у обличчя, що «якби їхня воля, вони б відібрати жуйку в корови, аби самим не напружувати неспотворений розумом мозок…». Та поки він лише уловлював завислу в повітрі думку читачів про «неспотворений розумом мозок» самого автора тої «глибокомисленої» творчості.

Звісно, він все одно не збирається йти на поводу у тих недалеких та нерозбірливих споживачів сучасного літературного непотребу! Інокентій готовий чекати, доки його читач нарешті доросте до величі цих безсмертних творів, зможе гідно їх оцінити та приведе автора, принаймні, до Нобелівської премії! І якщо ви думаєте, що автор просто хворий самозакоханий збоченець, який відірвався від реалій, то ви конкретно таки помиляєтеся. Просто Інокентій читав кілька сучасних бестселерів – усі їх хотілося спалити разом із їхніми авторами, починаючи з п’ятої (у кращому випадку десятої) сторінки тексту, а з прочитанням до завершення книги бажання завжди багатократно посилювалося. Читати ж свої нариси йому, як не дивно, було цікаво – інколи, перечитуючи ранні роботи, він навіть дивувався, звідки стільки таланту ото так завернути сюжет…

Схоже, Інокентій належить до геніїв другого роду – достатньо просто почекати, коли він помре, після чого всі  нарешті визнають його геніальність і будуть заламувати руки в тузі за черговим генієм, якого змогли оцінити, як завжди, так пізно! Головне, щоб час, який треба витратити на очікування, не перевів його особу до рангу генія третього роду (якого не визнають ніколи). Проте, наш герой намагався робити все від нього залежне, аби перейти в категорію геніїв першого роду та таки дочекатися визнання ще за свого життя. Принаймні, продовження писати незважаючи ні на що можна вважати значним внеском в розвиток власної геніальності будь-якого роду.

Якщо повернутися до конкурсу, Інокентія особливо приваблювала його тема – фентезі. Власна багата уява завжди сприяла легкому бігу пальців по клавіатурі, від чого сюжети подібної тематики виходили особливо дивовижними, а твори писалися напрочуд швидко. Трохи бентежив завеликий обсяг тексту, якого потребували модератори конкурсу. Та й, схоже, претендентів… ні, не так! Схоже, претенденток, готових позмагатися за головний приз, буде більш ніж потрібно. До речі, чому чоловіки зараз пишуть значно менше за жінок, хоча історично завжди переважали саме письменники? Це тому, що філфаки закінчують переважно жінки? Чи чоловіки більш реалістично дивляться на власні здібності? А може вони просто більш ліниві або швидше здаються? І да, ви праві! Інокентій ніяких філфаків не кінчав! Проте, він вважав, що творчість то така дивна штука, якій не можуть завадити ніякі «…факи»! Головне, щоб часу вистачило.

А й справді, чи зможе він відшукати час та натхнення сідати після роботи та, як заповідав великий попередник, всю ніч лупати ту кляту скелю? Проте, навіть не нестача часу бентежила його найбільше – який сюжет можна обрати для нового твору, щоб не здаватися примітивним послідовником, як не Роулінг із її передбачуваною з другого тому Потеріадою, так когось іще більш банального… Звісно, можна звернутись по допомогу до класики, зокрема казок, або «Смарагдового міста» та використати влучні ідеї, бо все це не буде плагіатом. От хоч би той самий Ємець, який поміняв хлопчика на дівчинку, мага-злодія на відьму-злодійку, філософський камінь на контрабас… і твір готовий, чи-то пародія.

Ні! Інокентій не опуститься до рівня ChatGPT, який тільки і здатний, що переінакшувати чужі сюжети! Він однозначно знайде власного принца Гарі, який разом із новими Халком, Росомахою чи Опудалом підуть шукати чи-то розуму, чи-то дружину, чи-то просто битися з будь-ким за будь-що…

До кого б звернутися по допомогу? Зрозумійте правильно – наш письменник зовсім не хотів, щоб хтось писав замість нього, або навіть придумував сюжет чи підказував, які саме слова слід використовувати при описі тих чи інших сцен. Худо-бідно, але з таким дріб’язком він і сам міг впоратися. Хто б йому допоміг таким чином, аби його новий сюжет набув дивовижного розголосу, щоб одного разу на ранок можна було прокинутися відомим… для початку. «Невже без Мефістофеля не обійтися?» – якось одразу спало на думку Інокентію, а губи самі розтяглися в іронічній посмішці. Схоже, зараз йому самому не завадила б високоякісна чаклунка із можливостями, значно більшими за вчителів Хогварду.

Інокентій нарешті розплющив очі, швиденько похитав у різні боки головою, розганяючи дивні думки. Слід лягати спати! І не тому, що ранок наче мудріший, а тому, що нескінчені безглузді роздуми можуть призвести до ситуації, виходити з якої допомагатимуть не жіночки у довгих сукнях із дивними ковпаками на голові та чарівними кулями або паличками у руках, а досвідчені люди у білих халатах… Хоча й ці помічники доволі часто в руках тримають так само якісь чарівні засоби…

«Тільки слід завести будильника на п’яту ранку – треба працювати» – сам собі видав настанову молодий талант. Звісно, Інокентій легковажно ставився до оцих народних приказок про те, хто рано встає. Бо його особистий досвід свідчив, що вставати з першими півнями зовсім не гарантує продуктивного проводження часу, проте гарантує заспаний вигляд до обіду. Та, навіть якщо писанина не вийде як слід, хоч награтися на компі він зможе встигнути.