Однією таємницею менше…

- Що б такого погризти, від чого не товстіють?

- Нігті.

Лінивим жестом Нора вимкнула будильник, що дратував її своїм "бз-бз-бз", нескінченним, ніби домашка на вихідних, монотонним, наче лекція вчителя на класній годині, і немилосердним, немов совість, коли йдеш додому вночі, після встановленого батьками дедлайну. Дівчина знову важко впала на подушку і потягнулася. Вона відчайдушно позіхала і змагалася із гарячим рум’янцем, що не залишав її обличчя після яскравого сну. Хотілося попросити увесь світ зачекати, щоб вона могла нормально виспатись, а заодно й морально перетравити розмову з незвично беззахисним і – дівчина не могла повірити, що так думає – милим драконом.

«А раптом він таки справді скаже те в реальному житті, як ми йому порадили?» - злякалася Жіноча Інтуїція.

«Це було б та-ак романтично», - замріялась Оптимістка.

«Гадаю, він таки це скаже, - з непохитною вірою сказала Надійка. – Не знаю, коли і за яких обставин, але точно скаже».

«Так, згодна, - кивнула, хвилюючись, Чуєчка, - але я непокоюся за Норине серце. Ви уявляєте, як воно буде битися?»

«Так, ти права, - погодився Песиміст. – Треба про всяк випадок сходити до пана Гірліга – серце перевірити, а то хто зна…»

«Я не це мала на увазі!» - з усмішкою штурхнула його Оптимістка.

Реаліст не поспішав коментувати ситуацію. Він щось обдумував і зважував.

Бз-бз-бз.

Нора знову вимкнула будильник.

«Може, ну його? Підемо трохи пізніше, - спокушав Песиміст. – Подумаєш, поспимо ще годинку чи дві… Джек терплячий, він почекає».

Нора вже повністю піддалася цій думці, міцно обійнявши подушку і блаженно усміхаючись, коли слово взяв поміркований Реаліст:

«Ми вже й так вдосталь відіспалися в цілительському корпусі».

«Ага! – скрикнула Чуєчка. – Хочу пригод! Адреналіну! Вибухових вражень! Почуттів!»

«Сподіваюся, це твоє бажання не приведе нас до подій, якими закінчується кожне подібне поривання, тобто до халепи», - зітхнула Надійка, сумно перезираючись з Песимістом.

«Ага, - мовив останній. – Тим паче почуттів у Нори зараз навіть аж забагато».

«Ого, ти вже говориш прямо як доросла», - здивовано підняла брови Оптимістка, дивлячись на Надійку і повністю ігноруючи зауваження свого коханого колеги.

«Все одно для нас вона буде маленькою», - Песиміст погладив Надійку по голівці, ніби донечку.

Знову будильник.

Вчора Нора навела його три рази, тож зараз сповна платила за свою завбачливість.

«Все одно я більше не засну, - подумала дівчина. – А якщо й вийде, все одно не факт, що мене знову занесе до Резарта чи Дана. Треба вставати».

Вимкнула.

- Що ж, - сонно пробурмотіла дівчина, знову потягнувшись, - якщо вже я вчора пообіцяла Джеку прийти, то треба дотримати слова. Котра там година? За двадцять п’ята? Чудово.

Вона ліниво піднялася, застелила ліжко… загалом, зробила всі необхідні вранішні маніпуляції – і рівно о шостій стояла в холі готелю, з ввічливою усмішкою розмовляючи з панною Марі, привидом готелю, а разом з тим і його наглядачкою.

Коли прийшов Джек, Нора, натужно згадуючи етикет, перепросила у привида, що змушена залишати її приємну компанію так скоро, і пішла з братом на свіже вранішнє повітря.

Чи доводилося вам коли-небудь бувати надворі літнього ранку, десь, скажімо, о п’ятій? Ні? Ви надзвичайно багато втратили. Ту нерішучу і ніжну красу природи, що прокидається в цей час після нічної дрімоти годі й описати.

Вологе повітря дихало приємною свіжістю та прохолодою, яка допомогла струсити рештки сну. Де-не-де вже починали виводити свої жваві пісеньки птахи, хоча сонце й не показало ще себе цілком з-за горизонту: лише невеличкий шматочок його круглого диску було видно понад лісом. Але й того було досить, щоб забарвити усе навколо в кольори. На кожній травинці, на кожному листочку діамантами виблискувала чистими сльозами роса. Квіти, ці манірні красуні, які дуже вже любили поспати довше, ще не поспішали розкривати вкотре чаруючу вроду своїх пелюсток. Але вже зовсім скоро, коли сонце підійметься трохи вище і ніжними, лагідними променями дбайливо розкриє кожну пелюсточку, вони прокинуться і будуть радо простягати свої тендітні листочки і голівки до тепла.

Несподівано під Нориними ногами пробігла злякана мишка, а за нею навздогін повз товстий і великий вуж, увесь темно-сірий з двома жовтими плямами на голові. Мишка швидко юркнула в нірку і змій розчаровано рушив далі шукати собі менш рухливу поживу. Над головою Нори пролетіла невеличка темна пташка. Та це ж соловейко!

«Вважатиму це за добрий знак», - вирішила Нора, прислухаючись до прекрасної пісні птаха.

- Ходімо, - сказав дзвінко Джек. В очах його грали веселі бешкетливі вогники, а на обличчя хлопця все лізла щаслива усмішка.

Нора його розуміла. Їй і самій хотілося дико танцювати, бігати наввипередки з сонцем, галасувати, будити природу.

Двійнята рушили в самі хащі. Коли вони пройшли кілька десятків метрів вглиб лісу, Джек попросив сестру зупинитися.