Договір з купівлі-продажу

Кожного разу, коли я кажу: "Не дай Бог, щоб це трапилося!"

…

Ви здогадуєтеся, що тоді стається?

Був вечір третього дня, проведеного Норою в цілительському корпусі. Тобто притомною. Ті чотири доби, коли вона лежала тут аморфним тільцем без пам’яті, вона не враховувала. Дівчина розмістилась на ліжечку, а друзі сиділи навколо неї, розважаючи розмовами.

«Хоча з ними навіть мовчати приємно,» - додала Оптимістка.

І справді, зараз в кімнаті панувала м’яка, затишна тиша. Призахідне сонце осяювало палату золотими променями, а листя навулиці шелестіло від легенького вітру. Пташки виводили свої заливисті мелодії, славлячи цей день, що вже добігав свого кінця. Скоро на зміну їхнім пісням прийде сонливе сюрчання цвіркунів, ніби солодкі нічні серенади закоханого під вікном у своєї милої. Саме ночі й бажала Нора понад усе, хоча нізащо не відкрила б своїх сподівань навіть найближчим друзям, які наразі сидять навколо неї, задумавшись про щось своє. Причиною її бажання було те, що дівчині вже остогидло це аморфне лежання в ліжку, і вона збиралася таки ризикнути і потрапити на ту саму скелю. Каблучки, яку їй дав Каптур, вона так і не знімала, слова запуску пам’ятала, тож проблем бути не повинно.

«Дан ще винен нам екскурсію,» - оголосив Реаліст, витягнувши звідкись велетенський запилений фоліант з назвою "Борги".

«А це безпечно?» - схвильовано запитала Чуєчка.

«Будемо сподіватися на краще,» - мовила Надійка, яка помітно підросла.

«Та, звісно, все буде добре!» - запевнила усіх Оптимістка.

«І чому в мене погане передчуття?» - похитав головою Песиміст, але його ніхто не слухав.

- Норо, ми завтра не зможемо тебе навідати, бо йдемо в місто за всім необхідним для навчання. Тобі ми теж купимо потрібне приладдя, тож не хвилюйся, - розбила тишу Тая.

- Навіщо ж так рано те все купувати? – здивувалася Нора. – У нас ще майже місяць в запасі.

Вел із Таєю перезирнулися, водночас скривилися, і провидиця відповіла:

- Бо вже через пару тижнів Лекрес буде переповнений студентами, які скуплятимуть все під ряд, і ціни на канцелярію відповідно зростуть. Але не ціни головне. Якщо ми не поквапимося, можемо вже не застати навіть олівців і чорнильних ручок!

- А чому це так? Хіба цього добра не достатньо в місті? – ще більше здивувалась Нора.

- Його достатньо, навіть забагато, але наші ж не можуть розрахувати, скільки чого їм треба, та й, чесно кажучи, загальний ажіотаж погано впливає на раціональність мислення. Тож беруть канцелярії, на скільки грошей вистачить, скупляють все під ряд. Звідси й дефіцит, - знизала плечима Тая.

- Я їх розумію. Сама не раз вислуховувала від Елізи, що я вічно всього забагато понабираю, - усміхнулася Нора.

- Це, за моїми спостереженнями, взагалі дуже яскрава риса перевертнів. Принаймні студентів. Жодна інша раса не має таких сильних проблем з розрахунком власних потреб. Ні, траплаються, звісно, винятки, але все ж…

- Тає! Досить уже грузити Нору своїми спостереженнями! – обурено мовив Джек, а потім обійняв провидицю, щоб та перестала дутись.

«Гм, прогрес,» - сказав, протираючи окуляри Реаліст.

«Романтика,» - зітхнули тараканчики жіночої статі.

- Тут вже Джек правий. Нехай ліпше Нора нам розповість, як там проходив День Магії в компанії того зарозумілого сноба Резарта, - підморгнув Вел Лі. Цих двох, до речі, Нора тепер рідко бачила. Вони забігали до неї на кілька хвилин зранку і ввечері, щоб спитати про її здоров’я, а решту часу, як їй по-секрету розповіла Тая, вони проводять кожен зі своєю дівчиною. Норі було дуже цікаво поглянути на цих дівчат, можливо, навіть подружитися.

- Він не сноб, - насупилась Нора на Велові слова. – І зовсім не зарозумілий… Ну, є трохи, але в ставленні до мене він був дуже турботливим, - помітивши смішинки в очах своїх друзів і тінь розуміння в погляді рудого дракона, ніби він все про неї знає, Нора проаналізувала свої слова і раптом почервоніла. – Я не про те! Я мала на увазі, що він мене врятував! Якби не він, я б взагалі зараз з вами тут не розмовляла.

Ніби тінь раптом набігла на обличчя її друзів. Таке постійно ставалося, щойно розмова починала стосуватися "того випадку", тож Нора намагалася уникати цієї теми, хоча поговорити з кимось щодо нападу на неї дівчині було конче необхідно.

- Так, нам варто йому подякувати, - похмуро сказав Вел.

- І я маю це зробити в першу чергу, - кивнула Нора, а потім скривилася. – Але це неможливо, бо він позавчора кудись злиняв, навіть не попрощавшись.

Резарт жодного разу не зайшов до неї, не спитав про її самопочуття. І саме це обурювало Нору понад усе!

«Як він міг?! - лютував Песиміст. – Ось, щойно він приїде, ми йому покажемо! Спочатку подякуємо за те, що він життя нашої Нори врятував, а потім влаштуємо йому… ще не придумав, що.»

«Саме так! – войовниче скрикнула Оптимістка. – Нехай знає, наскільки образив нас!»