Глава 6. Чарівний водограй натхнення та весільна сукня

Спустившись кам'яними східцями, ми з Соломією зупинилися навпроти водограю, і я замилувалася його кришталевими струменями - падаючи назад до чаші, вони створювали мелодійний передзвін, розбризкуючи довкола легкий туманець крапель.

- Водограй натхнення, - пробасила супутниця, побачивши зацікавленість на моєму обличчі. – Моя донечка часто сидить тут на лавці, милується видивом та слухає мелодію води, щоб потім втілити це у своєму черговому шедеврі.

Присівши на лаву, я зовсім розслабилася та прикрила повіки, намагаючись відчути красу моменту й непомітно попливла за музикою крапель. Перед моїм внутрішнім поглядом враз промчали чудові видива – затемнені лісовими хащами дороги в моєму королівстві, товстенні стовбури дерев, освітлені сонцем й напоєні пахощами диких трав поля, де я любила збирати квіти та формувати із них букети, занедбаний будиночок сільської відьми на перетині світів, сріблисте плесо Чорного озера та чарівна галявина із водоспадом, що ховалася в міжгір’ї Сутінкового світу…

Мені нестерпно хотілося малювати, вишивати – створити щось прекрасне своїми руками, аби потім продемонструвати це всьому світу…

Все більше занурюючись у чари звуків, я уявила прекрасний вогняний ескіз – візерунчасте коло, що вигравало безліччю відтінків та повсякчас змінювало орнамент – квіти, птахи, різні химери, просто крапки та риски, звивисті лінії, що простягалися в безмежжя; щось змінюючи, я повільно розширювала розміри малюнка - додаючи химерних деталей, змішуючи кольори, структуру, звуки, пахощі та свої спогади…

Отямилася я від обережного доторку до моєї руки.

- Ой, що сталося? – стріпнулася я, із подивом помічаючи, що ми сидимо серед густого туману, мої руки простягнуті вперед, а із розчепірених пальців в бік водограю простягається фіолетове мереживо магічного вогню. Придивившись, я помітила, що над водограєм, замість тугих струменів, тепер повисли щільні хмари білої пари. Та й чарівного дзюркоту майже не було чутно. Довкола було досить вогко, скрізь на листі поряд із лавою висіла роса, опадаючи донизу великими краплями дощу.

- Це все полум’я із ваших пальців, - зауважила велетка. – Хоча, слід зізнатися, ви намалювали просто неперевершену картину! Такого я ще ніколи не бачила. І … дякую вам за натхнення, я з нього почерпнула дуже багато для себе ідей. Проте якщо ваша творчість ще продовжиться, боюся… е… що наш водограй повністю випарується та кудись полетить у вигляді хмари. А мені б цього не хотілося.

- Ой, справді… - я швидко стисла долоні в кулаки, голосно зітхнула, цілковито приходячи до тями. – І справді ці магічні струмені подарували мені натхнення!

Малюнок уявного кола ще трохи  повисів у мене перед очима, а потім почав стрімко танути, залишаючи у пам’яті післясмак дива.

Тим часом хмари прозорішали,  і за мить над водограєм знову повисла веселка, і гучний дзюрків заполонив довкілля.

- Це було так мило, - я рвучко підвелася. - От просто заздрю вам, не менше! Жити в такому райському місці, володіючи безцінним скарбом…Та це найбільше диво з усіх, що я зустрічала в Сутінковому світі!

- Ми дуже цінуємо наш водограй, - Соломія струснула гілку куща собі на руку та, підставивши долоню до сонця, замилувалася відблисками веселки на розсипі крапель. – Тому наші творіння такі прекрасні.

- Але ж є ще дещо, крім краси? – зауважила я, пригадуючи, що витвори майстринь мають магічні властивості: що, невже все обмежується тільки впливом водограю?

- Якщо вже чесно, то тільки із дуже особливими клієнтами я сідаю ось на цю лаву, інші ж просто проходять віддалік.

- От як…

- Люба королівно, адже ви не вважаєте, серйозно? – що я от просто так вам вибовкаю вам усі наші професійні секрети?

- Та звісно, ні… - зітхнула я, визнавши, що й впливу струменів вже досить, аби відкрити в собі джерело найвищої насолоди: витворювати власну реальність, чудові образи, які можна перетворити у вишукані полотна.

Наче почувши мої думки, ювелірниця довірливо прошепотіла:

- Гадаю, такого кола ви ніколи раніше не малювали, еге ж?

- Ніколи, - зізналася я. – Навіть не спадало на гадку.

- А ось тепер можете розмалювати шовк, або виткати гобелен, і всі ваші подруги чи гості годинами витріщатимуть на візерунки.

- Насправді, дякую за це відкриття.

- Це невеличкий подаруночок, приємний бонус до вашого замовлення. Тим більше, що ви ще й вагітна наречена…

- Дякую, - знічено посміхнулася я, не знаючи, як сприймати це зауваження. - Але ми ще маємо доволі часу, я бачила красиві квітники біля будинку.

- Ну… наші квітники насправді досить скромні, а от, коли ви тільки побажаєте, ми можемо піти до саду. Тим більше, я там маю деяку домовленість про зустріч із…- хапливо закривши рота рукою, Ювелірниця обірвала фразу.

- Із ким? – я зацікавлено подивилася на її соромливо зарум’яніле обличчя.

- Повірте, доки ви будете милуватися краєвидом, я дуже швидко залагоджу одну свою невеличку справу.

- А чому сад Дикий? Чому така назва?

Очі Соломії дивно блищали.

- Я не буду пояснювати вам, радше нехай це буде для вас сюрпризом. Адже ви, королівно, й самі все зрозумієте, коли ми туди увійдемо.

- Гаразд, ви мене дуже зацікавили.

Насправді я шостим чуттям відчула, що намічається якась інтрижка.

От справді, ця простодушна велетка не вміла прикидатися, і я аж тремтіла від передчуття, що скоро стану свідком доволі делікатного моменту.

Розкішний сад починався відразу ж за кам'яною огорожею, що тулилася до скелі, біля якої стояла вілла. Спочатку на очі мені потрапило дивне дерево, велетенський стовбур якого наче складався із каміння різних відтінків – від світло-сірого до майже зеленого.

- Правда ж, гарно? - запитала у мене велетка.

- Яка чудернацька рослина!

- Але ви ще не бачили цього чарівного гіганта зі зворотного боку огорожі.

- А що там?

- Ходімо й подивимося.