Глава 5. Подорож до глибокої провінції

На світанку мене розбудив спів чудового птаха, що сидів на підвіконні.

- Сирин ... - пробурмотіла я, перемагаючи бажання кинути в співачку хоча б чимось. – Ще дуже зарання. Ну чому…

Але спів не вщухав, тому мені довелося підводитися. Скинувши ковдру, я сіла на ліжку і доторкнулася босими ступнями до підлоги. Протираючи заспані очі, здригнулася від ранкової прохолоди, що лилася з прочиненого вікна.

- Ваш сніданок, пані, - з’явилася Марисса, в її руках була таця з яєчнею та соком.

Смачно поснідавши, я одягла дорожню сукню, зверху накинула підбитий хутром плащ із каптуром і вийшла надвір. Біля ганку на мене чекав легкий золотий фаетон, у який були запряжені дивні істоти з півнячими головами та тілами крилатих змій, що нетерпляче скручували у спіралі свої довгі хвости, вкриті блискучою лускою.

- Не уявляю, як ми поїдемо на цьому, - сказала я служниці, що мала супроводжувати мене в глибоку провінцію до магічної кравчині. - Хіба тільки карета піднесеться в небо.

- Так, ми полетимо, - відповіла монстра, дбайливо поправляючи на мені плащ. - Сідайте, пані.

- Щораз все нові чудасії!

Стенувши плечима, я зійшла по відкидних східцях, які служниця відразу ж сховала під днище «летючої карети»; Марисса сіла поруч, у її руці з'явився батіг. Неголосно свиснувши, монстра вдарила батогом у повітрі, і наш фаетон спочатку зрушив з місця, потім плавно проїхався по усипаній піском доріжці і нарешті, відірвавшись від землі, злетів у повітря. Я просто дивувалась, як злагоджено діяли химери, одночасно змахуючи крилами. Їхні півнячі голови були витягнуті вперед, тіла розправлені, а хвости тримала в одній руці служниця, зібрані в пучок, керуючи ними – уміло  смикаючи, немов за вуздечку коней.

Здійнявшись над вершинами гір, я зрозуміла, чому мала надіти на себе плащ, підбитий хутром білок, - адже на такій висоті панував холодний вітер.

Загорнувшись щільніше, я прикрила повіки, бо на моїх довгих віях з'явився іній; щипало очі, але все-таки зрідка я поглядала вниз і на всі боки, захоплюючись бризками іскор, що вигравали на льоду і на снігових шапках.

Всю дорогу я мовчала, аж раптом попереду з'явилася широка рівнина, вкрита зеленою травою, між якою синіли озерця води.

- Мариссо, тут має бути трохи тепліше, правда?

- Так, пані, ми у глибокій провінції, а тут немає вітрів, до того ж світить два сонця.

- Як це? - здивувалася я, поглянувши у синє небо. – Я бачу лише одне.

- Правильно, адже друге з'являється після заходу першого і світить не менш яскраво.

- То що, виходить, тут нема ночі?

- І ночі, і зими: у далекій провінції Сутінкового світу завжди день та літо.

- Оце чудове місце!

Нарешті ми побачили симпатичну дерев'яну віллу, що заднім фасадом тулилася до невеликої скелі. Від парадного входу до невеликого садка спускалися кам'яні сходи, що закінчувалися біля величезного фонтану, у бризках якого купалася веселка. Поступово знижуючись, химери наблизилися до рівного газону, облямованого червоними маргаритками.

Зійшовши на землю, я змушена була скинути з себе плащ, тому що по моїй спині уже стікав піт.

- Візьми, - я простягла його Марисі. - Я почуваюся так, немов у сауні.

І справді, у повітрі висіли дрібні краплі води – туман, наповнений пахощами весни та квітів.

Поправивши сукню та зачіску, я з деяким подивом ступила на сірі кам'яні сходи, що підносилися до головного входу вілли. Адже і справді - як може бути такий гарний і багатий будинок у провінційної кравчині? Наче вгадавши мої думки, монстра підказала розгадку:

- Магічна кравчиня чекає на вас, он навіть прапор вивісила.

- Який прапор? – неабияк здивувалася я. Але, звівши погляд, побачила на золоченій башті чорний шматок тканини, що розвівався, посередині був зображений золотий павук, що ткав срібну павутину.

Двері нам відчинили два лакеї з такими суворими фізіономіями, що я поспішила їх минути, стрімко влетівши в будинок, і з усього розгону врізалася в кремезну постать жінки під два метри зросту.

- Ой, - пискнула я, знічено відскакуючи назад. - Вибачте…

- Та пусте, буває, - посміхнулася велетенська жінка.

- Доброго Вам дня!

- Здрастуйте, ваша високосте, королівно Халіна Коншерг, - вклонилася вона мені.

- То ви і є та сама кравчиня... магічна? - запитала я, поборовши невелике сум’яття.

- Ні, я її мати, Соломія. А моя дочка Лора Шансс чекає вас нагорі.

- Куди йти? – враз спохмурнівши, я вередливо закопилила губи. Мене трохи роздратувало те, що провінціалка не вийшла мені на зустріч, а що мені самій доведеться підніматися кудись там нагору, немов на прийом до важливої ​​персони – важливішої за мене, чи що?

- Я проведу вас, ваша величносте, ходіть за мною.

 Обійшовши велику колону, що підпирала стелю зали, я з подивом відзначила, що насправді це був величезний акваріум, усередині якого плавали дивовижні риби, схожі на метеликів, а ще коливалися підводні рослини. За колоною вгору здіймалися кручені сходи, вкриті строкатим килимом.

- Ну от ми і прийшли, - коли ми вийшли на балкон другого поверху, велетка відчинила двері, і на мене дихнуло ароматом квітучих яблунь. Прохід закривала завіса зі скляних намистин, що блищали, немов справжні краплі води.

- Тут дуже гарно, - сказала я, кивнувши Мариссі, щоб вона відсунула переді мною завісу. Потім я ступила до кімнати, величезні вікна якої були заставлені кімнатними рослинами. Як і на першому поверсі, тут також був акваріум, який приємно дзюркотів, відкидаючи на стіни чудовні тіні.

- Дякую, - назустріч мені вийшла дивна особа, яку я спочатку сприйняла за величезного павука. Але це була лише жінка монстровидної зовнішності - над її ляльковим обличчям здіймалося жорстке волосся, прикрашене бантом, на височенній тонкій шиї висіло кольє із кульок вовни, у глибокому вирізі декольте здіймалися неймовірно високі груди. До того ж жінка мала аж чотири руки, дві з яких були зайняті плетивом мережив, що спадали на пишну спідницю сукні.