Глава 1. Вінчання у храмі знищення амулетів

Це неможливо описати словами - те відчуття, коли тебе насильно хапають, кудись відносять, крадуть. Це як бути зірваною квіткою, вивудженою зі ставка рибою, метеликом, у якого сплутані павутинням крила.

Так само відчувала себе і я, стиснута в міцних обіймах, сидячи на спині у дракона, що мчить між хмарами, поміж світами, хоча й додому.

Так, я мала сумніви та хвилювання через те, що опинилася так далеко від королівського палацу мого батька. Але надто багато тепер пов'язувало мене з драконом, і я не хотіла, щоб його дитина, це обране дитя, яке було в мені, визріваючи, немов чудовий плід, буде змушене вважати батьком когось іншого. Та й я не бажала для себе іншого чоловіка. Адже кохала імператора Архана.

А хто такий цей лорд Тергурн Шебс? Хіба я знала його раніше? І якою буде моя доля, коли ми з ним одружимося?

Але нічого змінити я не могла. Пролітаючи над горами, я боялася поворухнутися, аби не впасти та не розбитися на смерть. Так, мені було дороге моє життя, але ще більше – життя мого крихітного синочка, який не встиг побачити світу.

Тому за краще я вирішила заплющити очі та подумки молитися, аби політ удався, і я хоча б потрапила до батька.

А для побоювань у мене була причина: тепер я летіла високо в небі, сидячи на спині … у своєї суперниці, Амріти Орхідеї. А що вартувало дракониці скинути мене, свою ненависну ношу на гострі скелі, аби я розбилася на смерть, або кудись у річку, де б мене з’їли риби?

Аж ось я нарешті відчула, що ми почали знижуватися.

Розплющивши очі, я побачила знайомі краєвиди Світлих земель: блакитні озера, річки, старі похмурі ліси та безкраї рівнини, що зеленіли в буянні диких трав.

Зістрибнувши додолу, лорд Тергурн Шебс поставив мене поруч, все ще загорнуту в ковдру. Дракониця одразу ж полетіла, на прощання дихнувши чорним димом, що відразу ж розвіявся в повітрі.

- Звичайно, дуже шкода, що на тобі немає вінчального плаття, - сказав лорд Тергурн Шебс, - але начебто воно вже й недоречно, у твоєму становищі. Адже білий колір, вінок та фата – привілей дівчат. А ти…

- О, як швидко ви перейшли на «ти»?! – обурено вигукнула я, скинувши з плечей ковдру та обмотавши її під пахвами, аби скидалося на сукню. - Ви що ж, смієте дорікати мені? З якого дива? 

- Я не дорікаю, - похмуро відповів лорд, - а ставлю перед фактом.

- Я не напрошувалася до вас у наречені. І поки що для вас я – ваша величність! Тому вимагаю поваги, згідно мого титулу!

- Погляньте, – раптом чоловік підняв вказівний палець вгору, і я побачила високо в небі, над нашими головами, багато сфер, що світилися та поблимували різними відтінками синього кольору. – Це їхня розвідка.

- Чорні маги-звіздарі? - здригнувшись, я швидко озирнулася на всі боки, шукаючи надійне укриття.

- Вони... Поки що тільки стежать і роблять одиночні атаки, намагаючись залякати, посіяти сум’яття.

- А якщо вони... - я не встигла договорити, як поруч зі мною в траву впав крихітний вогник, що вибухнув фонтаном блакитних іскор.

- Ні! - закричала я, струшуючи рукою в той бік. З кінчиків моїх пальців полетіли магічні вогники. Змішуючись із іскрами чорних магів-звіздарів, вони утворили крихітні водяні кульки, що відразу випаровувалися та злітали вгору.

- Швидко звідси ходімо, - схопивши мене за руку, чоловік поволік у напрямку якоїсь перекособоченої хатини, що майже сховалася під навислим гіллям величезної сосни.

- Я хочу додому, до батька! - заверещала я, упираючись із усіх сил: я ж не хотіла вінчатися з лордом Тергурном Шебсом.

Але цей чоловік був набагато сильнішим за мене. Тому через хвилину я вже стояла у хатинці, що всередині видавалася набагато більшою, ніж зовні. Посеред просторої зали стояв стовп, прикрашений квітами; біля нього олтар із великою мідною тацею для пожертв та двома зліпленими свічками. Стіни храму всередині були невміло розмальовані, а ще – грубо почеркані письменами та знаками, в кутку тліло вогнище, дим від якого рівною цівкою просочувався крізь круглий отвір в стелі.

- Ми обов’язково відвідаємо вашого батька, але тільки після вінчання, – пообіцяв похмурий лорд, аж надто міцно стискаючи мою долоню.

- Я відмовляюся вінчатися!- запручалася я.

- Вже занадто пізно. Жрець, починай!

З темного заглиблення за колоною на світло вийшов старець у чорній накидці, голову прикрашала подоба золотого вінка, одіта поверх чорної тканини, замість квітів на обідку сяяли зірки.

- Що це за храм? - закричала я, відчайдушно впираючись. – Де доказ того, що ви не обманюєте мене?

- Яка вам тепер різниця, якщо все одно не уникнути обряду?

- Врятуйте! Допоможіть! – репетувала я, допоки жрець, бурмочучи якісь молитви, ходив навколо колони і нас, бризкаючи запашною водою та посипаючи пелюстками квітів. Потім він зупинився та уважно подивився на жениха, в поморщеній руці зблиснув жезл, увінчаний білим черепом із порожніми очницями.

Зітхнувши, лорд Тергурн Шебс дістав із кишені досить тугий мішечок та, видобув із нього три золоті монети, голосно дзенькнувши ними об тацю.

Старець закректав, поплямкав губами, розвернувся та пішов до вогнища, трохи його роздмухав. Запаливши скіпку, він повернувся та підпалив свічки, почав молитися, уважно вдивляючись у відблиски вогню на блискучій поверхні таці. Раптом віск рясно закапотів на тацю, потім потік струмочком, зашкварчав та запінився червоним, у повітрі запахло смаленим.

- Вибачте, але я не можу вас повінчати, - сухим старечим голосом прохарчав жрець, його вузлуваті пальці тремтіли.

- Як це – не можете? - гаркнув у відповідь лорд Тергурн Шебс. - Залишилося зовсім трохи - надягти на наші голови вінчальні корони, вимовити клятву та обмінятися обручками.

- Ця жінка має на тілі тавро, - задувши свічки, жрець відступив у тінь. - І магічний талісман драконячого світу, священний турмалін.

- А, то вся причина у цьому камені? - різко смикнувши, чоловік розірвав ланцюжок на моїй шиї.