Частина 1: «Фантик, що розірвав тишу»

Наприкінці 80-х Москва нагадувала величезний механізм, що продовжував гудіти за інерцією, хоча головні гвинти вже давно розхиталися. Саме тоді, за розпорядженням союзного міністерства, до білокам’яної з’їхалися «вершки» металургійної галузі — кілька десятків молодих, але вже досвідчених інженерів з усіх куточків імперії, що хилилася до свого неминучого заходу. Нас готували до «кадрового посилення» — такий собі управлінський десант, що мав врятувати радянську економіку за допомогою додаткової цільової освіти.

Ми оселилися в готелі, де посеред житлових блоків містилася простора загальна зала. Це був сучасний, за тогочасними мірками, хол, обставлений зручними диванами та м’якими кріслами. Тут панувала атмосфера вечірнього спокою: хтось заглибився у свіжу пресу, хтось неспішно сьорбав чай, дехто вів тихі приватні розмови.

Цю мирну ідилію раптом розітнув гучний, самовпевнений голос. Один із колег, росіянин, щось жваво доводив своєму сусідові, аж раптом викарбував кожне слово, ніби забивав палі:

— Всем хорошо известно, — промовив він на весь хол, — что русские фамилии заканчиваются на -ов и -ев. И с этим спорить никто не будет!

Після цієї фрази він переможно озирнувся довкола, ніби чекав на оплески чи, принаймні, на мовчазне схвалення аудиторії. Зовнішність його була втіленням самої непоказності: звичайне обличчя, звичайний костюм — така собі сіра моль, яку важко запам’ятати з першого погляду. Проте ця безбарвність була щільно загорнута у яскравий фантик самовпевненості. Він почувався господарем ситуації.

Я сидів за столом якраз навпроти нього. Від такої безапеляційності я мимоволі підняв голову і, бачачи, що слухає весь зал, почав діалог мовою опонента:

— А мне кажется, что каждая фамилия должна объясняться прежде всего языком, от которого она произошла, а потом уже окончанием.