Етюд

  — Молодець, я за тебе і за себе дуже радий. Неймовірно. У жовтому ранку, без краплини жовтизни. Всебілому. Охоплена Бакота, материкові, ВСЕСВІТНІ вітри, які я розколюю стоячи. Також висмоктую на всі легені бувшу солоність цих морських течій. І видихаю частинку ранку.. Яка вдихається емоційніше через IKEA-ефект. А ти моя байдужість, Смерте, нарешті, зустріла мене, на прекрасній одинці. Настав твій бажаний час вилити всю воду. Провести мене у свої думки. 

   Гадаю, тобі було шалено, коли ти вперше проявилась у вікні. Яка ж тоді була солодка перерва. Цукерки у тій

крамниці солодощів, на вул. Небесної Сотні, надзвичайні. Після цього я чудово повернувся на роботу, вже з більшою глюкозою. Гарний був день, бабільше пасмурний і мокрий. Тоді я очікував, часто тебе бачити. А ти ось, аж, на два місяці затягнула. Проте, нарешті, ми тут й урвище для цього нереальне місце.

   Герой дружелюбно розводить руками, показуючи щиру готовність вислухати.

  Смерть демонструє патос, вона цілком непорушно стоїть обличчям до нього.

   Коса її не блистить, сонце нездатне  зробити її оптимістичнішою, через досконале положення.

   Сильний жах, випромінює атмосфера руки кінця.

Смерть— 

Герой— Та ні, я знаю, що цього разу вже, щось, буде.

Він був спокійний і впевнений, у цьому за нього, лише, Смерть сильніша була. 

Герой— Я краще подивлюсь на краєвиди поки, а ти говори. 

Він повернувся до впадини на 45°.

Герой— Я тебе поважаю... Поважаю. Ти співрозмовник.

Смерть—

Герой— Я не можу бути кращим за тебе, звісно, як знаєш. О! Яка пташка.

Смерть—

Герой— Ну, так. Хіба ж можна не посміхатися, коли все так чарівно. Коли ми в такій фантастичній Україні. У такому незрівнянному ранку. У моменті, коли моя компанія робить корисні справи. Якщо можна, я скуштую булочку — якусь нову придбав.

   Незвіданий аромат, що вилетів з пакування додав краси миті, хоч за секунду він зник за сотнею метрів. Герой зробив великий укус. Він умів й любив знаходити частинки щастя всюди, проте він хотів їх праґматично відчути і таким чином насолодитися, а не розважливо смакувати секунди.

  Його брови трохи піднялися, а смакові рецептори почали вивчати смак. Проте сильний і плавний рум'янець почав заповнювати його обличчя. Горло інстинктивно почало стрибати, щоразу вдаряючись об межу м'язів.

Герой— Гуг.. гуг.. 

На обличчі знову почала витягуватися усмішка.

Герой— Це ж треба, не думав, що в свої 54 пізнаю нову алерґію. Не моє, а досить смачно. 

Погляд старшого чоловіка став серйознішим. Як гнів, так і ніс кирпою все одно не були для нього притаманні.

   Старший чоловік—  Не думай, що щось здатне приречити мої губи на пропащу силу. Не знаю хто — ти, чи всевишній біг, нічого не досягнете, залякуваннями з їжею, чи завалом будівлі з 163 працівниками..

Важко видихнувши, його посмішка спокійно повернулася.

   Старший чоловік— Неприємности — це виклики ти їх приймаєш, проживаєш і йдеш далі. 

Смерть—

Старший чоловік— Авжеж, зумію. У мене — єдиний шлях той, що я обрав.

Він зробив крок блище до паркану і нахилився до низу.

   Старший чоловік— Так красиво тут, урвище.. Яка шалена висота. Чудасія.

Він випрямився, пройшов до Смерти. За крок від неї спокійно і радісно задивився на її обличчя.

Смерть—

Старший чоловік— Так.

Пішов на вихід. Він, не озираючись, сказав:

   — Я знав, що для тебе це буде траґічно, бо знав, чим все закінчиться. Його впевнена, спокійна усмішка ущерть помірно наповнює обличчя.