Розділ 22

Еллі

“Моя смілива дівчинка”

Я перечитала повідомлення від Себастьяна кілька разів, не стримуючи посмішки. Це були важкі кілька днів, і зустріч із сімʼєю мого хлопця була кульмінацією. Далі було не легше, і мовчання, на яке я нас сама підписала, виявилось жахливим. Доки я хотіла, щоб хлопець подумав над тим, чи йому варто продовжувати стосунки зі мною, сама була немов у тумані. Загублена та спустошена. Здається, розійтись - це легкий варіант. Жодних більше проблем і боязких очікувань зустрічі із Доджами, переймань через те, як вони поставляться… До нас. І розуміння того, що Себастьянів батько цілком підтримує наші стосунки взагалі не втішало. Та правда у тому, що я боялась почути його відповідь за ті три дні.

“Вибач, ти права, ми не маємо зустрічатись і далі. Ти не варта стількох проблем” — уява вже малювала мені подібні відповіді хлопця, через що я періодично зривалась на сльози знов. Лише через власні думки, що завдавали реального болю. 

Та Себастьян не послухав мене і перервав цей жах, у котрому проходив мій день. Я боялась відкривати його повідомлення напочатку. Боялась побачити там одну з варіацій плодів власної уяви.

Та він впевнений. Впевнений у тому, що хоче бути зі мною. Я посміхалась, перечитуючи повідомлення від хлопця раз за разом. Нарешті могла здихнути з полегшенням. Бо якщо він готовий, ми все пройдемо, я це знаю. Життя без складнощів не буває — це сказав мені мій любий вітчим-психотерапевт. Але якщо ми готові, то ми все пройдемо. 

“За статистикою, відсоток дівчат, що дружать зі свекрухами, не перевищує відсотків тридцять, мабуть. Тож я нічого не втрачаю.”  — написала йому у відповідь зі щасливою посмішкою, що тепер не хотіла сходити з мого обличчя. 

Ще кілька хвилин тому я бажала, аби наша подорож до Скофʼї з Іларіоном тривала вічність. Просто їхати в машині, врубивши улюблену музику на магнітофоні (доля послала мені вітчима зі схожими смаками), дивитись у вікно і ні про що не думати. Тільки я, музика й дорога.

Та тепер не могла дочекатись, коли вже дорожні знаки покажуть приємну новину — ми приїхали. 

“Моя смілива дівчинка” — надійшло повідомлення у відповідь на моє зауваження щодо статистики. Я повернулась до Ілаірона, посміхаючись. Йому не треба було пояснювати, чоловік і так знав те єдине, що здатне було повернути мене до життя з мого замороженого стану.

— Іларіон, а хіба в жінок бувають гарні стосунки зі свекрухами? — поцікавилась я. Настрій настільки піднявся, що була готова говорити про будь-що, що допоможе скоротити шлях до Скофʼї.

— Ну твоя ж мама дружить зі свекрухою.

Я закотила очі:

— Твоя матір живе в Бразилії, це не рахується.

— Запамʼятай, Еллі: іноді стосунки на відстані — це найпрекрасніший вид стосунків, які може запропонувати життя. Особливо, коли це стосується дітей і батьків, — він посміхнувся та підморгнув мені. 

— То твоя мама переїхала в Бразилію не з власного бажання?

— В нас це сталося саме собою: вона любить екзотику й папуг, а я Європу. І у вас це станеться природно, Еллі. Ви з Себастьяном вчитеся у Скофському університеті. Нашому містечку немає чого запропонувати людям з таким рівнем навчання. 

Я облизнула губи, нервово глянувши у вікно. Було б дивно обговорювати плани на подальше життя зараз. Але Себастьян навчається на останньому курсі, і вже літо, а це значить, що це питання постане дуже скоро. 

Себастьян чекав мене біля будинку. Клянусь, коли вони з Іларіоном вітались, стискаючи одне одному руки, я відчула на душі таке тепло, якого не відчувала, мабуть, ніколи. Та коли вітчим поїхав, ми залишились під під'їздом, стискаючи одне одного у міцних обіймах. Останнім часом я стала надто плаксивою, та цього разу мені вдалося стримати сльози. 

— Все в порядку, Еллі. Я поряд. І завжди буду поряд.

— А як же “я не можу тобі пообіцяти довге щасливе життя разом”? — спитала тихо. Не знаю, чому роблю це. Можливо, бо останні кілька днів я була настільки вразлива, що боялась навіть думки про те, що такий стан може повторитись. Мені потрібно було почути ще щось, що запевнить у тому, що все дійсно в порядку.

— Там було ще “але”, памʼятаєш? — хлопець поцілував мене у скроню. — Воно дуже суттєве.

Я посміхнулась. Це не була обіцянка типу “навіки разом”, та Себастьян був надто реалістом для того, щоб казати щось подібне. І навіть якби сказав, це не давало б жодних гарантій. Проте він впевнений у нас, і показував це іншим шляхом, аніж пафосними фразами. Захищаючи мене перед сімʼєю. Він навряд чи зізнається в цьому, та я бачила Маркове обличчя сьогодні зранку, і мушу визнати, мені сподобалось. З повагою ставлячись до моєї сімʼї. Ігноруючи мене, коли я подаю відверто жахливі ідеї, як-от не розмовляти три дні. Ми витримали один з натяжкою, і добре, що не довелось витримувати ще два. Завжди находячись поряд.