Розділ 19

Еллі

Ніколи не думала, що так зрадію тому, що дім зустріне мене тишею. Та зараз це було ліпшим подарунком долі. Я встигла лиш закинути рюкзак до власної кімнати, після чого миттєво покинула батьківський будинок. 

Не хочу, щоб мама чи Іларіон побачили мене в такому стані. 

Ледь бачила перед собою через сльози, та відверто, мені було начхати. Ноги самі привели мене туди, де не буде зацікавлених очей. 

Опустившись на траву прямо посеред лісу, я нарешті остаточно дала волю всім емоціям, що розривали мене останню годину. Здається, я закричала. Чи заскиглила. Сльози покотились з новою силою, ніби відкрився невидимий кран, що допомагав мені хоч якось триматись доки дістанусь сюди. 

Тільки-но легше не ставало.

Мене ніби розривало зсередини, ніби чудовиська шкребли груди, перешкоджаючи диханню. Серце боліло, і думки вітали немов скажені.

“Нащо ти, дурне дівчисько, вплуталась у це?”

“Хіба не розуміла, що від Доджів нічого доброго не буде?”

Я плакала вголос, не боячись, що хтось почує мої схлипи. Це місце достатньо далеко від стежки, воно було створено саме для мене. Єдина людина, котра знає його, зараз знаходиться у своєму кабінеті та слухає таких же нещасних людей, якою була я. 

Кожного разу, коли здавалося, що сил плакати більше немає, що сльози закінчились, поверталась думками до того, що я могла б виправити. Як можна було уникнути всього цього. 

Згадала, як Себастьян потягнув мене до викладача й як той сказав про позування для картини. Треба було відмовити, але ж я не могла. Не треба було говорити із Себастьяном. Можна було ставитись до нього, як і до Марка. Але хіба він заслуговував би на це? Він не був копією свого брата. 

Сил на схлипи вже не залишалось, та я не могла зупинитись. Сльози зовсім не здавались гарячими на палкому обличчі. 

Достатньо було просто спілкуватись з ним, але не зближуватись. Хіба було це складно? Вони б могли розійтися так само як і з Аурелією. 

Та правда була в тому, що я не хотіла. 

Серце стискало кожен раз, як уява малювала його посмішку. Перший телефонний дзвінок після перегляду жахастика. Перший поцілунок після відвідування галереї. 

Дзвінок телефона відвернув мою увагу. Лиш на мить істерика поступилась паніці — я не готова говорити. Просто не зможу, я не можу заспокоїтись і перестати схлипувати. На екрані засвітилось імʼя Себастьяна. Натиснула відбій. Він зрозуміє. Він зрозуміє ліпше ніж мама чи Іларіон.

Знов нутрощі болюче стиснулись. Він зателефонував. Я витерла очі, та, відчувши пальцями, наскільки обличчя розпухло, жахнулася. Змусила зробити себе глибокий вдих. Тіло тремтіти не перестало, та поступово я змогла дихати трошки рівніше. Ледь підвелась на ноги, та, притримуючись за вітку дерева, маленькими кроками дійшла до того, що саме було створено для мене. 

Колись з-поміж дерев знаходилося невеличке озеро, біля якого Іларіон збудував мені гойдалку. Зараз від озера залишилось лише болото, та деревʼяна широка гойдалка все ще була у прекрасному стані. Опустившись на неї, я, знов протерши щоку рукавом сорочки, дістала телефон.

“Вибач, не можу зараз говорити” — написала повідомлення.

— Цікаво, я дурна? — прошепотіла собі під ніс, стискаючи телефон у долонях. Не знаю навіть, чому він дзвонив. Непокоїться за мене? Чи є набагато менш приємні причини? 

“Не можеш чи не хочеш?” — миттєво надійшло повідомлення. Себастьян непокоїться. Це змусило мене посміхнутись. 

Та що відповісти, я не знала. Поклала телефон поряд із собою, вбираючи поглядом всю красу навколо. Скофʼя не була таким зеленим містом, як моє рідне містечко. Поки я ревіла в істериці, не помітила, як все навколо почало сіріти. Телефон знов сповістив про повідомлення:

“Я розумію, якщо ти не хочеш говорити зі мною, та, будь ласка, дозволь зустріти тебе і провести додому”

“Звідки ти знаєш, що я не вдома?” — написала йому. Пальці ледь попадали по екрану, тож написання такого короткого повідомлення зайняло цілу вічність.

“Твій вітчим повідомив”.

Я здригнулась, побачивши відповідь. Якщо Себастьян говорив з Іларіоном, тоді…