Розділ 5

Еллі

Це було таке видовище, котрого я ніколи в житті раніше не бачила. Галерея сама по собі була виконана в сучасному стилі, але, окрім того, її прикрасили до заходу. На фоні грала ненавʼязлива музика. При вході в галерею на руку надягали спеціальний браслет з поміткою відвідувача заходу та пригощали просеко. Цікаво, чи всі мистецьки заходи такі? Якщо так, може ну її, ту статистику?..

В головному холі якийсь митець презентував свою картину, розповідаючи про те, які сенси в неї заклав, щось там про використання кольорів. Знавці у мистецтві хапали кожне його слово. Спершу я почувала себе трохи ніяково, адже точно не належала до цього кола і мало що розуміла. Але після бокалу просеко, котрий був вже другим на сьогодні, я змогла трошки розслабитись. 

Представлені в галереї картини були неймовірні. Сьогоднішня виставка була присвячена темі почуттів. Спочатку — декілька абстрактних картин. Я посміхнулась, знаходячи дещо спільне між представленими в цій секції творами — більшість з них була або в червоних, або в червоно-чорних тонах. Мабуть, митці так віддзеркалювали власний приклад стосунків. Що ж, не можу погодитись хоч з одною з цих варіацій. Можливо, зі мною щось не так, але жодна з картин не припала мені до душі. Я швидко покинула секцію абстракцій, крокуючи далі.

Біля наступної секції ми зустрілись з Аурелією. Дівчина виглядала дуже щасливою, і зовсім не справляла враження ніби подія викликає в неї хоч трошки нервування. Щоправда, лише побачивши дівчину ближче, я зрозуміла — вона дуже сильно хвилювалась, просто просеко допомогло розслабитись. Щоки Аурелії розчервонілись, але посмішка була така широка і приваблива, що я нарешті збагнула — мабуть, це була її перша виставка такого рівня. Не можу пригадати, чи говорила дівчина щось стосовно цього. Аурелія радісно обійняла мене та провела до картини, заради якої ми тут і зібрались.

Я очікувала фарб. Може, щось яскраве, але побачене повергло мене в шок. З відстані у півтора метра здавалося, що це фотографія. Лише підійшовши близько, можна було запевнитись в тому, що це дійсно фарби. Останній раз я бачила її без кольору, але й уявити не могла, як буде виглядати результат. Аурелія використала в більшості світлі кольори з охровим відтінком. Світлий фон, легкі тіні й моє світле рівне волосся робили з мене таку ніжну дівчину, якою я себе ніколи в житті не бачила. Але при цьому я все ще залишалась на картині… собою. Для Себастьяна Аурелія також використала мʼякі кольори, може на тон-два темніші за мої. Як добре ми контрастували — світле пряме волосся проти його темних кучерів, мій несміливий погляд проти його впевненого, але при цьому наші очі були дуже схожі за кольором. Ми ніби й сперечались, і погоджувались один з одним водночас. І все в цьому вигляді було таким… природнім. Неймовірно, як Аурелія зобразила це все в одній роботі. 

Мене не треба було запевнювати в тому, що наш портрет приголомшливий, але все одно було приємно бачити, що безліч людей постійно зупиняються, щоб оцінити його. 

— Привіт, — рука з картини опинилась на моє плече. Себастьян посміхнувся, побачивши, як я спочатку злякалась. — Ти знайшла його перша.

— Я б могла погодитись, але буду чесною, мені підказали, — посміхнулась у відповідь. 

— Ти бачила Аурелію?

— Так, — я розгублено озирнулась, — хвилину-дві тому вона була поряд.

— Мабуть, пішла спілкуватись з іншими колегами… Їй справді є чим хизуватись. Я й уявити не міг, що ми братимемо участь в чомусь настільки крутому. 

— Ти зараз про галерею чи портрет?

— Звісно про портрет. Цей захід не такий щирий як він.

Я ледь посміхнулась, опускаючи погляд. 

— Ти хіба не подумав на вході, що ми обрали не той факультет при вступі? — запитала, намагаючись змінити тему.

Ми обидва розсміялись. Люди підходили до картини ближче, і нам довелося не бути егоїстами та відійти в сторону. Один неакуратний крок, і наступної миті я відчула пекучий біль, зігнулась і застогнала. Міцні руки тут же обійняли мене, притримуючи.

— Я в нормі, — завірила миттєво, на що почула легкий смішок.

— В тобі я не сумніваюсь, але твій підбор дав задню, буквально. 

— В сенсі? — спохватилась я, але вже за хвилину зрозуміла — мій правий підбор похитнувся щойно я вирівнялась. — От бляха, нагулялась…

“Казала ж, треба було взяти кеди!”

Підтримуючи мене, Себастьян повів нас до найближчого стільця. Допоміг мені сісти та нахилився до моїх ніг. Я зашарілась, побачивши декілька зацікавлених поглядів в нашу сторону. Хлопець обережно зняв туфлю та натиснув на підбор. Легкий натиск, однак, призвів до остаточного ламання — підбор відірвався. 

— В тебе є запасне взуття? — Себастьян підняв погляд на мене, але я посміхнулась у відповідь:

— На жаль, якраз сьогодні я цього не передбачила. 

— Я викличу таксі.

— Еее, — я намагалась запротестувати, але хлопець звернув на мене жодної уваги, вже шукаючи у додатку машину.

— Давай донесу тебе до машини.

— Е, ні, я здатна йти сама.

— Дай хоча б допомогти тобі. 

Він підтримував мене за плечі, дозволяючи спертись на нього. Поки ми дошкандибали до виходу, таксі якраз підʼїхало до галереї. На мій подив, Себастьян також сів в машину. Йому вистачило мого спантеличеного погляду, щоб дати розʼяснення: