Розділ 3

Еллі

Було так дивно тепер, ходячи університетом, сподіватись на випадкову зустріч із Себастьяном. Я навіть собі не могла пояснити це. Чи подобався він мені? Ні, але мені не вистачало його підколювань та провокацій, його посмішки та дуже дивних неоднозначних розмов. Тепер, коли я знала, що наступна зустріч у студії не запланована, мені стало не вистачати Себастьяна. І все, що залишалось, це сподіватись на зустріч в стінах університету. Мій мозок запевнював мене, що такі сподівання є ірраціональними, що ненормально думати про навіть найневиннішу зустріч із братом Марка. На щастя, цього тижня ми побачили одне одного тут вперше за майже два роки, то ж, ймовірність випадково зіткнутись з Себастьяном була мінімальна. Я також погоджувалась і з власною думкою про те, що за пару днів це помутніння мине. Так само швидко, як і прийшло. 

Єдине, чого я не врахувала — Себастьянова думка не обовʼязково мала бути так само раціональною.

Це почалось з досить невинних смс — як справи, як пройшли пари, чи не сердиться на мене викладач історії через те, що я розв'язала проблему з оцінкою без його участі, і таке інше. Спершу я здивувалась, отримуючи від нього повідомлення кожного дня — нащо він мені пише? Справді почала хвилюватись, що він запропонує мені якусь дурість, яка досить яскраво нагадає мені — він Додж. Може, мені й важливо було якесь суворе нагадування, однак Себастьян не робив нічого, що можна було б назвати хоч трохи підозрілим. Звичайнісіньке спілкування протягом дня. Ми переписувались протягом усього дня близько двох тижнів, то ж в якийсь момент я навіть звикла до того, що перше, що роблю одразу після вимкнення будильника зранку, це читаю його повідомлення.

Аурелія вже декілька днів не виходила з нами на звʼязок, але то було не дивно — з нами вона закінчила, а до виставки залишалось не так багато часу, то ж, мабуть, в неї було багато роботи. Щоправда, мені було дуже цікаво побачити фінальний результат нашої сумісної праці. Я трохи вагалась перед тим, як написати дівчині — чи не буде це занадто навʼязливо? Але відправивши повідомлення, відчула, як стало легше — іноді не варто боятись спілкування з людьми. Якщо вони зайняті, вони просто не відповідатимуть, але це не значить, що я маю вирішувати за них. Якось так мені казала мама, коли помітила, що з дому я виходжу лише у школу. Школа давно закінчилась, а от шкідливі звички, на жаль, залишились. 

Зробила собі улюблений чай, сіла в крісло перед ноутбуком, зручно закутавшись в плед, як тут загудів телефон, повідомляючи про вхідне повідомлення. Це не була Аурелія, але повідомлення все одно змусило мене посміхнутись: 

“Вечір середи — мій улюблений час для того, щоб вирішити всі суперечки із Марою, Вайленом та Дорелом в дуелях на приставці. А ти як проводиш час?”

Я посміхнулась, уявляючи собі, як грізна подруга Себастьяна розкидає їх всіх. З того, що хлопець мені про неї писав, вона могла запросто перемогти, якщо не в грі, то в психологічному насиллі. 

“Хто такий Дорел?” — запитала я, проігнорувавши його питання. Так, чим я займаюсь? Варто придумати собі заняття до того, як надійде наступне повідомлення. Подруга радила мені декілька фільмів нещодавно. Але на жаль, вона любителька жахастиків, то ж… “Екзорцист з Ватикану”, “Час” та якийсь корейський фільм про зомбі. Останній я одразу викреслила — ненавиджу зомбі. Навіть намагатись не буду його дивитись (доти, доки Толіяна не прийде до мене в гості та не змусить переглянути цей жах).

“Це друг дитинства Вайлена. В більшості він тусить саме із Вайленом, але іноді ми збираємося разом. Так чим ти займаєшся? Чимось нудним, а?”

“Взагалі-то, обираю фільм на ніч”

“І як успіхи?”

“Та не дуже. Подруга порекомендувала декілька фільмів, але всі вони страшні”

“Боїшся жахастиків?”

“Ей, я живу одна” — почала набирати я, але одразу витерла текст і написала інше:

“Я люблю жахастики, але не можу після них нормально спати, то ж не дивлюсь сама”

“Подивитись із тобою?”

“Навіть якби моя відповідь була “так”, за годину починається комендантська година”

“Ми можемо дивитись удвох через zoom.”

“Ти ж наче з друзями граєш?”

“Вони будуть раді зменшенню черги до контролера.”

Я декілька хвилин витріщалась на наші повідомлення, обмірковуючи відповідь. Але невдовзі ми вже обговорювали по аудіозвʼязку обидва фільми, та нарешті обрали один для перегляду. Себастьян поділився своїм екраном, на якому запустив фільм. Дивно, я не чула його друзів на фоні — мабуть, вийшов кудись. Але то було неважливо. Ми дивились фільм, коментуючи події від самого початку. Я — бо мені було страшно дивитись жахастик знаходячись одній у квартирі, а Себастьян, мабуть, просто хотів мене розсмішити. Банальні сцени перетворювались на щось веселе. 

— Ооо, початок дій в церкві, як добре що не в жахливому будинку, куди б жодна сімʼя зі здоровим глуздом не заселилась би…

— Так, нащо заселятись в будинок, коли можна обрати цілу церкву?

Несподівані жахливі морди привида чи то демона також ставали скоріше комічними, адже Себастьян передбачував більшість їх появ. Попереджав мене та я відверталась. А потім ми удвох сміялись. Не скажу, що фільм від цього цілком втратив свою атмосферу, але принаймні я змогла заснути цієї ночі. Щоправда, нічник я залишила ввімкненим. Оповістила про це Себастьяна, скинувши йому фотку.