Розділ 2

Себастьян

Ввечері на мене чекав допит від друзів. 

— Якого біса, чуваче? — вигукнула Мара, вперши руки в боки. — Ти нас кинув! Та що там, ви обидва кинули мене! — її незадоволений погляд впав на нашого друга. Вайлен навіть уваги не неї не звернув — сидів у телефоні з якоюсь придуркуватою усмішкою. Це виглядало досить смішно, враховуючи його габарити. Марі навіть не треба було казати, чому вона зла на Вайлена — ми обидва вже не раз бачили цю усмішку на його обличчі й жодного разу вона вказувала на щось хороше. Мара тим часом продовжила:

— Ти пішов там розважатись у свою студію, бо САМ вплутався в це! А цей, блін, придурок весь вечір сидить у телефоні та навіть не слухає!

— А? — відгукнувся Вайлен, лише зараз почувши Мару. Він усього лише на секунду підвів погляд на подругу, але ми обидва зрозуміли — друга потрібно рятувати. На щастя для мене, адже тепер ми, нарешті, закрили теми етичності допомоги колишній мого брата — не знаю, чому, але Мару це дуже зачепило. Вона вважала, я не мав підходити до Еллі. І що гірше, подруга зробила з цього висновок, що я на Еллі запав. Але тепер дівчина так само цілеспрямовано напала на Вайлена. Що також було смішно, враховуючи її зріст 160 проти його 185. Вона виглядала як пташка, що кидається на ведмедя, але повірте, в цьому випадку я не був впевнений, що ведмідь не програє.

— Хто вона?!

— Хто? — невинно перепитав хлопець, не підіймаючи погляд від телефона. Мара стрімко опинилась поряд із ним і вирвала гаджет з рук друга.

— Нова проблема, хлопче! 

— З чого ти вирішила…

Ми з Марою переглянулись та закотили в очі, в один голос говорячи:

— Проблема.

Вайлен важко зітхнув. Подивися на нас обох зі стиснутими в лінію губами, та сказав: 

— Її звати Василина. Вона українка, та перевелась до нас цього року, коли її сім’я зрозуміла, що війна в їх країні ще не закінчується. 

— Ооо, то тепер ти в нас рицар, втішаєш дівчину в біді?

Тепер вже ми з Вайленом об’єднались і зітхнули. Мара не дуже любила ані українок, ані румунок, котрі часто вступали до універів в Скоф’ї. І чомусь вона любила западати на хлопців, які своєю чергою любили западати на іноземок. Але і Мара мала слушність — мій сусід по кімнаті  мав тенденцію шалено закохуватись не в тих дівчат. Минула його колишня всім нам потріпала нерви, адже вона через деякий час почала залицятись до мене. Єдине, що врятувало мене від копняка Вайлена, це Мара, котрій пощастило бути свідком залицянь його дівчини до мене. Сказати, що друг був засмучений — нічого не сказати. Декілька тижнів після того ми не розмовляли — він був у сумі через невдалі стосунки, а я не міг підтримати, та й не був впевнений, що він хоче цієї підтримки від мене, адже саме мені не пощастило стати тим самим клином між ними. На щастя, Мара врятувала наші стосунки. Нагадала нам, що дівчата (всі, окрім неї, звісно) не мають впливати на міцну чоловічу дружбу. То ж потихеньку завдяки неабияким старанням подруги наша компанія повернулась до нормальних стосунків. В цьому контексті я міг зрозуміти, чому Мара злилась на мене через допомогу Еллі — я все ще удавав, що не бачу колишньої Вайлена, коли вона махала нам у коридорах між парами, лише побачивши нас. Нагадування про сумні часи, сумні завдяки їй. То ж, Мара злилась через зустріч з Еллі саме тому — вже уявляла собі якусь неприємну ситуацію, де Марк дізнається про це, ревнує і скандалить зі мною. Тільки приводів для ревнощів не було, та й Марк не був ревнивим. 

— Ми просто спілкуємось, — нарешті відповів Вайлен. — Ніякої романтики. Я ж казав, після Ілінки мені точно потрібна перерва. То ж, ми з Васею просто спілкуємось. Вона тут майже нікого не знає, і я розповідаю їй, як тут все влаштовано.

Мара скептично подивилась на нього, схрестивши руки. Не засуджую її — ми обидва розуміли, наскільки влюбливий наш друг.

— І ви навіть не бачились?

— Звісно, бачились. Себ нас сьогодні кинув, то ж я показав їй місто.

Знов я отримав звинувачуваний погляд від подруги. Вайлен — лайнюк, підставляє мене на рівному місці. Йому ж необов’язково було проводити неочікувано звільнений час саме так, хіба ні? 

На щастя, Мара стомилась злитись, то ж кинула телефон Вайлена йому на коліна зі словами:

— Це закінчиться погано, чуваче. 

— Ну дякую! Ми всього лише спілкуємось! — вигукнув вслід подрузі Вайлен, але та вже не чула — вийшла з нашої кімнати, наостанок гучно грюкнувши дверима. 

— Здається, сьогодні ми обидва винні? — посміхнувся я, намагаючись підтримати друга.

— Ненавиджу, коли вона поводиться так з нічого. 

— Може, вона просто хвилюється за тебе? 

— Ага, і за тебе, адже зустрічатись із колишньою брата — це смертельний гріх.

Ми обидва розсміялись. Іноді Мара могла бути дуже емоційною, але вдвох ми могли це витримати. 

— До речі, мені цікаво подивитись, якою вийде картина, — поділився я.

— Тільки не кажи це Марі, якщо не хочеш прочухана.

— Дякую, мені поки вистачить.

— … Але якщо раптом захочеш поцілувати її — тоді Мара має про це знати та зупинити це божевілля.