Пролог

Я замерла, побачивши серед натовпу знайомі каштанові кучері. Кінцівки одразу ж відмовились мене слухати. Повітря в легенях миттєво закінчилось, коли його сірі очі зустрілися з моїми. Стривайте, чому сірі, як вони мають бути темними? Мить полегшення змінилась на паніку, як тільки я зрозуміла — то був не Марк, але його рідний брат, котрого я не бачила стільки ж, скільки й свого колишнього нареченого — і була б рада не бачити й далі. 

Він зробив крок на зустріч, і саме цей рух дав мені необхідний поштовх: я стрімко розвернулась, ледве не врізавшись в одногрупника, і  пробігла повз нього до вбиральні. Здається, в спину незадоволений одногрупник крикнув щось не дуже приємне стосовно моєї нетерплячості, але я надто панікувала через іншого хлопця, щоб звернути увагу на зауваження. Щільно зачинила двері, притулилася до них спиною, чи то боячись, що в кімнату вломляться, чи то просто не мала сил рухатись далі.

Себастьян Додж був тут. Метрах в п’яти одразу за дверима. Це був мій страшний сон відтоді, як я вступила в Скофський університет. Я знала, що Марків брат навчається тут, і весь перший курс ходила з виглядом, ніби в будь-який момент очікую нападу привида (ну, це майже так і було, думаю, хлопець точно заслуговує на звання привида минулого). За весь минулий рік я так на нього й не натрапила, а також не бачила його і минулі кілька місяців, і врешті решт розслабилася. І саме тепер, коли за майже два роки я почала нормально почуватись, трапилось оце.

— Спокійно, — прошепотіла я собі. — Спокійно… Він навряд про мене пам’ятає, а отже…

Мої думки перервав сигнал початку наступної пари. На щастя, мої на сьогодні закінчились, тож я не запізнююсь та можу дозволити собі зачекати ще декілька хвилин перш ніж покинути свій сумнівний прихисток. Не те щоб я очікувала, що Додж підстерігає мене за дверима, але боялась ще і як.