Глава 4

Цей сон такий прекрасний, просинатись взагалі не хочеться.

Те, що відбувається прямо зараз не підлягає ніякому поясненню. Мій перший поцілунок... Відчуття, ніби земля з-під ніг просто зникла, а серце готове випригнути.

Якби мені не хотілося аби цей момент тривав вічно, та нестача повітря дала про себе знати...

Відсторонившись мені чомусь було соромно подивитися хлопцеві в очі, хотілось зникнути кудись. 

Це все просто неможливо передати словами, дивно, цікаво, нестерпно.

Відсторонююсь і заглядаю хлопцеві у вічі і не бачу в них жодних негативних емоцій. Стефан посміхається, дивною посмішкою, але посміхається.

- Ти неймовірна, лисичко! - відповідає і бере мене за руку. - Тепер ти просто зобов'язана погуляти зі мною.

- Чому? - коротко запитую, не розуміючи що взагалі відбувається.

- Ти проти?

- Та ні, але...

Раптом відчула пекельну біль у грудях. Очі Стефана засіяли смарагдовим кольором від чого мені стало лячно. Опустивши погляд на свої руки я побачила кров... Паніка раптом охопила мене, я навіть не могла поворохнутись. Я ж сплю, то чому все так реально?

- Дякую тобі, відьмочко, - тихо промовляє хлопець і просто зникає, наче розчиняється в повітрі... Біль охоплює все тіло, і в якийсь момент я втрачаю зв'язок з реальністю. Холод охоплює мене і я провалююсь у темряву. Як тепер вибратись звідси? 

Темрява, дивні думки, незрозумілі видіння, голоси... що це? Фантазія, галюцинації чи, може, просто власний страх?

У кожній людині є темрява, просто одні можуть її контролювати, а інші - ні. Я відчуваю, як в даний момент моя темна сторона намагається вирватись на волю. Хтось образив її, але я не можу зрозуміти чому. Що сталось? Мій сон був таким солодким, але зараз я ніби у пеклі, і виходу не бачу. Згоріти чи знову, вкотре, боротись? Попри страх, безсильність та слабкість...

Раптом, наче яскраве світло, в очах майорить спогад. Ось переді мною маленька рудоволоса дівчинка, яка перший день повертається зі школи. Вона ще не знає, що попереду її чекають не легкі десятиліття, які вона проведе наодинці зі своїми істинними почуттями. Вона зустрічатиме на своєму шляху не одну жінку, якою буде захоплюватись, але вони не змусять її повірити в себе. Вона бачитиме окрім прекрасних жінок також тих, хто живе з потворною душею... Їх називають відьмами. Але чому? Саме це цікавило маленьку дівчинку, адже вона теж відьма, та її душа не черства. Вона - прекрасна!

Маленька дівчина звикла помічати те, на що інші ніколи не звертали уваги. Ранкова роса, обідні прямі промені світла так гарно виблискують, а нічні дощі умиротворюють. В такі моменти дівчинка забувала хто вона насправді. Ніби немає тієї сили, яка здатна знищити все живе.

Одного разу маленьку відьмочку образили... Вона вперше по-справжньому розізлилась. Слабке тіло не змогло втримати всю силу відьми, саме через це, в один момент, навкруги неї зникло, наче попіл, все живе. Вона знищила квіти, які сама ж посадила. Невеличкий ставок моментально висох... Це розбило її, і тому вона поклялась тримати себе в руках, адже боялась нашкодити комусь. У цієї відьмочки було те, чого інколи навіть не вистачало людям...

У неї була душа!

***

- Лею... - віддалено чую знайомий голос, але душа відмовляється повертатись до свідомості. - Прокинься, прошу тебе!

Важко відкриваю очі і розумію - все-таки сон!

- Як ти? Ти проспала декілька днів. Налякала всіх до чортиків, - нервово промовляє Діна, а лише кліпаю.

- Що сталось? - єдине, що виходить у мене промовити. Сили покинули мене, так важко мені ніколи ще не було.

- Ти зруйнувала своє життя! - наче грім серед ясного неба, лунають слова мами-відьми.

- Агато, що ви... - та вона не дає закінчити.

- Я попереджала, що не варто довіряти іншим. Особливо, якщо це чоловіки. Використає і викине. Але тут ти мене не те, що здивувала... Леє, та ти просто змусила мене битись в істериці. Довіритись, та ще й закохатись. Та й в кого! -  кричить вже наша мати-відьма, а я нічого не розумію. - Покохала Відьмака! Який сором для нашого роду! Хоча, ти тепер не частина нашого роду. Ти більше не відьма!

Ти більше не відьма... не відьма...

Ці слова ехом розносяться в голові... Як це?

Покохала Відьмака...

Стефан... Він відь...

Зриваюсь з ліжка, не дивлячись на втому. На спроби Діни мене зупинити просто щось вигукую і біжу далі. Не вірю! Це мої перші почуття, не може бути такого...

Діна вирішила все-таки допомогти знайти хлопця, і в цьому нам дуже допоміг Адам.

Стефан був в одному з кафе. Сидів, тримаючи за руку дівчину. Він посміхався так, ніби все життя чекав лише її. Певне відчув мій погляд, бо відразу зловив його. Спочатку нахмурився - не чекав побачитись, та за секунду його емоції змінились на... Насмішку?!

Відчуття бруду вкарбувалось глибоко під шкіру. Мені здавалося, що я одним поглядом здатна спепелити когось. Саме такою була моя лють! А лють відьми нещадна. Її варто боятись! Проте... Я більше не відьма... Саме так сказала Агата.

Хлопець щось сказав своїй "подрузі" та попрямув на вихід з кафе. Я досі стою, наче вкопана, перед вікнами і дивлюсь на неї... Гарна! Білосніжне волосся, миле обличчя, а головне... Вона людина! Я це відчуваю.

- Чому ти тут? - злісно випалює Стефан, який швидко вилетів з кафе.                                                         

- Що... Що відбувається? - очі незрозуміло кліпають. Нічого не розумію.

- Що ти незрозуміла, Лею? - хрипло запитую Стефан, ще більше напружуючи обстановку. - Ти дуже допомогла мені, а я допоміг тобі!

- Не розумію, я думала, що ти закохався, - тихо запитую не розуміючи нічого. - Ти цілував мене, а так не роблять з тими, хто огидний...                                                                                                                   

- Я такий же як і ти, Лею. Я - Відьмак, і дивно, що ти цього не відчула. Перша наша зустріч - призупинення часу. Ти серйозно гадала, що коли зустрічаєш людину, яка подобається час так зупиняється? Яка ж ти кумедна, -  він насміхається наді мною, навіть не приховуючи це